2. Дискотека

 Хотілося Мілані чогось такого — незвичайного. І найцікавіше було те, що такі самі думки були й в її подруги Кароліни. Юліана ж, третя подруга, трималася іншої думки. Не цікавило її ані якесь там кохання, ні тим більше хлопці. Ну, може, й хотілося їй, та Юліана в цьому ніколи не була помічена. Вона ще жодному з хлопців, як помічала Мілана, не посміхнулася та не зробила першого кроку назустріч. Коли дівчата про все це говорили, Юліана завжди поспішала перевести розмову на щось інше. Про хлопців у неї наче якесь табу стояло.

А Мілана й Кароліна, як зберуться удвох удома в когось із них, так і розмови ведуться тільки про кохання та парубків.

— Хочеться когось покохати. Як у книзі. На все життя, — зізнавалася подрузі Кароліна. — Хочеться мені романтики. Гуляти разом. Цілуватися. Щоб він, мій хлопець, мій коханий, обіймав мене міцно. Обіймав міцно та з любов'ю. І так нам добре буде удвох! І щоб усе в нас було серйозно. Щоб весілля. Хочу заміж!

Та Мілана все уявляла інакше. Та й бажала вона іншого. Вона теж хотіла собі хлопця, про якого казала тітка: щоб був заможний, із автівкою, а не якимось там бідним студентом, а справжньою людиною. Та для цього треба було гарно вдягатися та мати гроші, щоб десь бувати — у престижних клубах, де збираються заможні чоловіки. Потрібні були кошти. І така можливість невдовзі в неї з'явилася.

— Мілано, є пропозиція! Ти ж усе одно вечорами вільна, то чому б тобі не допомогти мені з позакласною роботою? — спитала її якось рідна тітка, що віднедавна працювала директоркою школи.

— Так, а що треба робити? Я залюбки! — одразу погодилася Мілана.

— Тричі на тиждень вестимеш дискотеку в моїй школі. Там нічого складного, ти впораєшся. Музика, танці — все, як ти любиш. А ще й гроші платитимуть. Невеликі, зате всі твої, чесно зароблені.

Ну, звісно ж, вона була згодна: музика, танці й гроші. Усе, як вона і справді любить. Ура! Ура! Ура!

І понеслося! З подруг тільки Кароліна постійно їздила й допомагала їй. Юліана долучалася дуже рідко, бо їй усе це було нецікаво. А от Кароліні все дуже подобалося: вона була в захваті й постійно дякувала Мілані за запрошення допомогти. І це зрозуміло, адже для Кароліни це виглядало так, ніби вона побувала в космосі.

Що ж до пошуків хлопців на дискотеці, то виявилося, що ловити там нічого. Ну, а гроші? Теж, можна сказати, копійки. До того ж усе залежало від кількості присутніх, а з цим у дівчат виникали проблеми. Поки що вони не знали, як залучити всю школу, проте роботу не кидали. Це було хоч якесь справжнє життя — окрім інституту, у них більше нічого не було, навчання забирало майже весь вільний час. А тут — нові знайомі, нові враження, нові люди! Проте все це було зовсім не тим, про що вона мріяла вночі, чого бажало її палке дівоче серце. Кароліна хотіла заміж. А Мілана? «Чого бажаю я?» — постійно питала дівчина себе.

А Мілані хотілося пізнати те, чого вона була позбавлена всі свої майже дев'ятнадцять років. Вона ще жодного разу не кохала. Може, щось схоже й траплялося, та хіба на це був час? Мама казала інше: треба вчитися, треба постійно працювати, щоб чогось у житті досягти. Вона бачила, як жили її батьки — м'яко кажучи, небагато. Вона бачила, як жила її подруга Кароліна, а там було з чим порівняти.

Гроші — так, це добре. Але її вже давно не дитяче тіло й душа прагнули чогось більшого. Часто у снах та мріях вона бачила себе в чиїхось обіймах, і це було так солодко, так приємно! Проте зовні Мілана завжди залишалася холодною, як крига. Ніхто не бачив, щоб вона колись плакала — вона вміла сміятися. Ой, мрії, мрії... Та їй хотілося відчути все це насправді: щоб поруч був він — її коханий хлопець. Але вона в цьому нікому ще не зізнавалася. «Боже, — мріяла вона, — яке це, мабуть, щастя — бути коханою!»

Мілана була дівчиною серйозною, тому й бажала бачити поруч із собою дорослого чоловіка — мовчазного й сильного, який зміг би її підкорити та мав кошти на всі її бажання й вибрики. Та хіба такого знайдеш, коли ти ведуча на шкільній дискотеці?

— У тебе колись був хлопець? Ну так, по-справжньому? Тобі ніколи не хотілося покохати так, щоб аж солодко в грудях і сильне плече поруч? — питала вона в подруг.

Юліана завжди мовчала й нічого зайвого не казала. Здавалося, вона взагалі не цікавилася хлопцями, і нічого такого в її житті не було. А якщо й було, то вона чомусь про це не розповідала.

— Якась вона дуже таємнича, наша Юля, — зізнавалася Мілана, коли вони разом із Кароліною їздили з навчання додому (адже їм обом було по дорозі, тоді як Юліана жила в іншому районі міста, тому втрьох вони поверталися рідко).

— Так-так, згодна з тобою, Міланочко, на всі сто! Щось у неї було... щось по-справжньому болюче. От через це вона всіх чоловіків і недолюблює. Дивна вона якась, — висловлювала свої думки Кароліна.

До речі, Кароліні зовсім не були потрібні ті кошти, що вони отримували за роботу у школі — гроші в неї і так були. Та їй, як і Мілані, хотілося мати поруч кохану людину, якої вона поки що, на жаль, не зустріла.

У своєму районі в Кароліни була лише одна шкільна подруга — ще зі школи, вони разом сиділи за однією партою. Після закінчення дівчата пішли вчитися в різні місця, та все одно щовихідного перетиналися. Їм завжди було про що поговорити, чим поділитися: хто з класу одружився, у кого вже народилася дитина, що нового сталося в особистому житті.

— Життя йде, та якось воно повз нас проходить, — жалілася Кароліні її шкільна подруга Наталія. — Не щастить мені в коханні! Наче сподобався хлопець, разом вчимося, так йому від мене тільки одне й треба. Як запросила в гості, відразу поліз до мене! А ти ж знаєш, я ще незаймана. Мені б погуляти спочатку, а вже потім, може, місяців через шість чи більше, якщо побачу, що все в нас серйозно — от тоді щось там і буде. А так — ні! Ні за-що! Ще чого не вистачало! Як згадаю, аж огидно стає!

— Усі вони, оті хлопці, якісь збоченці! — сказала насамкінець Наталя й почала розповідати таємні історії про всіх знайомих дівчат. Цього Кароліна дуже не любила, але що поробиш, якщо в її районі була лише одна-єдина подруга? Доводилося терпіти. До речі, вона за те й поважала Мілану, що та ніколи нікого не засуджувала й не обговорювала.