1. Подруги

Її звали Мілана. Мілана з «Ранку». Бо саме таку назву мав район міста, де вона жила від самого народження і дотепер — до своїх вісімнадцяти років.

Це був звичайний міський район. Дуже типовий: старенькі різнокольорові будинки, багато великих дерев — тополі, акації, липи. Як то кажуть, «спальний» район, де завжди панує тиша. Наче зовні панує якась порожнеча, та життя там усе одно триває — хоч, може, й не так швидко, як десь в інших місцях.

Мілані завжди здавалося, що справжнє життя десь там, в інших, поки що незнайомих їй куточках. І щоб побачити інші картини, треба сідати на автобус та їхати кудись звідси, треба щось для цього робити. Їй з дитинства здавалося, що там, де вона живе, немає нічого справжнього. Усе наче застигло, як тихе озеро в цих спокійних та мирних дворах. Бабусі збираються влітку, а взимку життя тут узагалі наче засинає.

З дитсадка — танці, співи, музика. Після школи — гуртки, після гуртків — уроки. А гуляти їй і ніколи. Усе життя так, усі шкільні роки. Отак і минає час — дуже швидко минає. А потім інститут, перший курс, нове життя, подруги. Тепер усе інакше. З гуртками кончено — вони залишилися десь там, у дитинстві, в іншому житті. Лише танці постійно з нею. Танці — це назавжди!

Спочатку все було якось дивно. Інститут майже в центрі міста, а вона все життя провела у своєму районі. Їхати, звісно, далеко: як вийшла з дому зранку, так і до самого вечора в дорозі. І все в постійному русі — то там, то тут. А дівчата з групи тільки й знають, що враженнями діляться: ось тут є такий гарний клуб, там — інший, а тут ще якийсь бар для студентів чи кафе. Та й хлопці почали поглядати на неї. Раніше як було? Немає часу на тих хлопців! Ну, були, звісно, партнери на танцях, та й в інших гуртках теж, але то все було якось не дуже серйозно — так, між іншим. Ну, проведе хлопець додому, ну, потримає за ручку — і все. До самого інституту ні поцілунків, ні побачень по-справжньому. Цього всього не було в її житті. І тільки зараз Мілана відчула, як їй цього бракує.

Десь там життя вирувало на повну. Раніше їй здавалося, що воно дуже далеко. Та виявилося, що веселе життя — ось воно, зовсім поруч із нею.

На потоці — самі лише дівчата. А ось на інших кафедрах молодих та красивих хлопців сила-силенна! Аж очі розбігаються — вибирай, кого тільки душа забажає. Та Мілана поки нікого не вибирала: вона зараз більше про навчання думала. Але хлопці навколо неї вважали інакше.

Мілана й сама з подивом помітила, що багато хлопців почали дивитися на неї якось дивно. В очах у них було щось таке... бажання чи що? У школі такого не було: ніхто за нею не бігав і уваги не звертав. А тут наче щось змінилося. Та й справді, що? Підросла ніби, вища стала сантиметрів, мабуть, на десять. З'явилися довгі ноги, форми стали жіночними. Де той підліток? Немає вже його, немає! Он яка пані гарна стала! І дивилися на неї хлопці, і було в їхніх поглядах щось таке, чого вона раніше ніколи й не помічала. Відчула вперше за все життя себе бажаною, та не знала, що з цим усім робити: зі своєю неочікуваною красою, з тим третім розміром, з тими ногами — як то кажуть, від вух чи то від самої шиї.

І подруги в неї нові з'явилися — усього лише дві, зате справжні. Ось Юліана — струнка висока брюнетка. Майже завжди вона чомусь носить одяг чорного кольору. Виглядає якось дивно... Може, вона в якомусь неформальному об'єднанні? Та так відразу й не скажеш, бо вчиться гарно, відмінниця, красива та ще й незаймана — так вона казала подругам. Та й збоку це було відразу помітно, бо Юліана чомусь тих хлопців на дух не терпіла. А чому — не зізнавалася. І щойно Мілана зупинялася десь із якимось хлопцем поговорити, Юліана демонстративно відходила вбік. Мовляв, їй таке нецікаво, та й взагалі — що ті хлопці таке?

«І що це в неї за погляди такі дивні?» — іноді думала Мілана, та нічого не казала. «Це особиста справа кожної людини, — вирішила вона для себе. — Хай робить що хоче. Головне, що вона моя найкраща подруга, а це вже її власна справа».

Сама ж Мілана поводилася так, як їй подобалося: від парубків не тікала й не ховалася, дуже швидко зрозуміла що до чого. Вона взагалі завжди вчилася миттєво. А ще непомітно стала лідеркою у своїй групі. Згодом тут-таки, в інституті, разом із подругою записалася на карате, що теж додавало їй авторитету на потоці.

І була в них ще одна подруга — білявка, також висока, з гарною фігурою. Усі вони вчилися разом. З розмов здавалося, що досвіду в неї зовсім мало. Наче їй теж вісімнадцять, але вона, здається, ніколи в житті й людей не бачила. Хлопців спочатку боялася. Вона все життя просиділа вдома: книжки читала та уроки вчила — от і все її дівоче життя. Батьки займалися бізнесом, грошей у неї вистачало, та й витрачати їх особливо не було куди, поки в інституті не з'явилися близькі подруги. От вони й допомагали: то в кафе вона їх завжди пригостить, то в клуб квитки на всіх трьох купить. Дівчата особливо й не просили, та Кароліна сама ініціювала. А Мілані й добре, бо вона сама цього всього ніколи й не бачила — для неї все було наче вперше. Вже й не кажучи про Кароліну: вона без своїх нових подруг із дому майже не виходила — хіба що в інститут, і все.

Юліана, навпаки, була наймоднішою серед усіх трьох і всі новини дізнавалася першою. І там вона була, і те бачила, і на модель ходила вчитися — усі дані для цього, до речі, мала: висока на зріст, струнка, мов берізка. І хоч форми, можливо, були й не такі, як у подруг, та все було якось компактно й по фігурі. І дуже красива! Казали, що в тому неформальному русі, де вона деякий час перебувала, хлопці називали її між собою «Нефертіті». Чи то за красу, чи то через її римський профіль. Вона дійсно мала гарний та привабливий вигляд: тонкі губи, красиві очі, витончений ніс. Така вона була — наче вогонь, і погляд мала пристрасний. На дівчину з Іспанії схожа — не «Нефертіті», а справжня «Кармен»!

Здавалося, вони всі такі різні, та було в них і щось спільне: не пили й не курили, незаймані, порядні. Ніколи ще не кохали, хоча так хотілося! Та якось соромно було в цьому зізнатися. А хлопці постійно звертали на них увагу: часто запрошували на побачення, покататися містом чи піти разом на танці. Проте дівчата поки що тримали їх на відстані. Було страшно, бо інститутом ходило багато різних чуток та історій — особливо про гуртожиток: мовляв, який там Содом і Гоморра!