1

Її звали Мілана. Мілана з "Ранку".
Бо саме таку назву мав район міста де вона жила. З самого народження. Старенькі будинки. Спальний район. Тиша. Пустота. А життя триває  Справжнє життя десь там. В інших місцях. Треба сідати та їхати кудись звідси. Треба щось робити. Бо тут немає нічого справжнього.

З дитсадка ще - танці, спів, музика. Після школи - гуртки. Після гуртків - уроки. А гуляти й немає коли. Все життя так. Всі шкільні роки. Отак і минає час. А потім інститут. Перший курс. Нове життя. Подруги. Тепер все інакше. З гуртками - все. Вони залишилися десь там у дитинстві. У іншому житті.

Спочатку все було якось дивно. Інститут майже в центрі. А вона все життя у себе на районі провела. Їхати звісно далеко. З дому, як вийшла з ранку і так до самого вечора. І все у постійному русі. То там, то тут. А дівчата з групи тільки й знають, що враженнями діляться. Ось тут такий є гарний клуб. Ось тут - інший. А тут ще якийсь бар для студентів чи там кафе. Та й хлопці почали поглядати на неї. Раніше, як було? Немає часу на тих хлопців. Ну, там були звісно на танцях партнери. Та й в інших гуртках теж. Та то все було якось не дуже й серйозно. Так. Між ділом. Ну, проведе хлопець до дому. Ну, потримає за ручку. І все. До самого інституту ні поцілунків, ні побачень. Так, щоб по справжньому. Цього усього не було в житті. Та тільки зараз Мілана відчула, як ій цього саме і не вистачає. 

Десь там життя вирувала по повній. А на потоці одні дівчата. А ось на інших кафедрах молодих та красивих хлопців сила-силенна була. От тільки очі розбігаються. 

І якось багато хлопців, як вона сама з подивом помітила почали на неї заглядатися. В школі не було такого. Не було, щоб хлопці за нею бігали чи там увагу звертали. А тут наче щось змінилось. А і дійсно, що? Підросла наче. Вища стала. Витягнулась. Сантиметрів, мабуть, на десять. І ноги довгі з'явилася. І форми стали жіночі. Де той підліток? А немає вже його. Немає. Он яка стала! І дивилося на неї хлопці й щось таке було в їх поглядах, чого вона раніше  ніколи й не помічала. Відчула вперше за усе життя себе бажаною. Та не знала, що з цим усім роботи. Зі своєю жіночістю. З тим третім розміром. З тими своїми ногами, як то кажуть від вух, чи там вже від самої шиї.

І подруги в неї нові з'явилися. Юліана - струнка висока брюнетка. Майже завжди вона чомусь носить одяг чорного коліру. Неформалка. Відмінниця.  Красива та теж незаймана. Так вона казала подругам. Та і так це було відразу помітно. Бо вона чомусь тих хлопців на дух не переносила. А чому і не зізнавалася. І, як тільки Мілана десь з якимось хлопцем порозмовляти зупинитися, то відразу Юліана демонстративно відходила десь в інший бік.

- І що це в неї такі забубони? - Іноді думала Мілана, та нічого не казала. - То особиста справа кожної людини. - Вирішила вона для себе.

Та сама себе вела, так, як їй подобалось. Від парубків не тікала та не ховалася. Дуже швидко зрозуміла, що до чого. Мілана взагалі миттєво завжди вчилася. А ще в лідери непомітно у себе в групі вибилася. А потім ще тут же, в інституті разом з Юліаною записалася на карате. Це теж додавало їй авторитету на потоці. 

І ще була в них одна подруга. Також висока. Разом вони усі вчилися. Тільки білявка. З гарною фігурою. Та якась ще по розмовах, з досвіду, мала дуже. Наче і їй теж вісімнадцять. Та вона, здається ніколи у житті й людей не бачила. Хлопців сторонилася. Вона все життя дома просиділа. Книжки читала. Та уроки вчила. От і все її життя. Батьки займалися бізнесом. Грошей в неї вистачало. Та їй особлива і витрачати їх було нікуди. Доки ось в інституті подруги в неї близькі не з'являлися. От вони й допомагали. То в кафе вона завжди пригощала. То в клуб квитки на усіх трьох покупала. Дівчата не просили особливо. Та вона сама. А Мілані і добре. Бо вона сама цього усього ніколи й не бачила. Це для неї все в диковину було. Вже не кажучи про домосідку Кароліну.

Юліана навпаки була дівчина серед них трьох найпросунена. І там вона була, і те бачили. І на модель вчитися ходила. Всі до речі дані в неї для цього були. Теж висока на зріст. Струнка наче березка. І може форми не такі, як в подруг та все якось компактно та по фігурі в неї було. І красива дуже. Казали, що в тому неформальному русі де вона деякий час перебувала, називали хлопці її між собою "Нефертіті". Чи то за її красу, чи то через її римський профіль.

Здається всі такі різні та щось було в них спільне. Не пили та не курили. Незаймані. Порядні. Ніколи ще не кохали, а так хотілося вже. Та якось було лякливо. А хлопці увагу постійно звертали. І на побачення запрошували. І покататися десь по місту чи та на танці сходити разом. Та дівчата поки, що тримали їх на відстані. Страшно була. Бо багато різних чуток та історій по інституту ходило. Особливо про гуртяк. Якій там Содом та Гоморра.  

- Гуртяк, це справжній будинок розпусти. - Повчала Юліана своїх нових подруг. - Не в кому разі ні до кого не ходіть у гості.

Дівчата слухали та й не ходили. Так до другого семестру і лякалися та жахалися усіх парубків. На танцях не з ким не танцювали разом. Тільки самі з собою. Довго не сиділи. Дев'ять чи та сім відразу до дома. Не знайомилися. Не розмовляли особливо.

Та минув час і вже якось і до хлопців почало тягнути. Природа вона ж все одно своє візьме.  Та якось вже ніхто нічого і не пропанував більше.  Всі майже при хлопцях дівчата, а вони, як оті неприкаяні.

Ось так і жили дівчата своїм власним життям. Точніше спостерігали з боку, як вирує чуже, інше, незнайоме їм життя.
Принаймні для Кароліни та Мілани абсолютно все це було нове.

Вони їздили одна до одної у гості. Вчилися. Ходили на заняття. Добами просиджували у бібліотеках. А хтось, десь, саме у цей час зустрічався із хлопцями. Під ручку ходив або навіть обіймався. Прямо коридорами інституту ходили закохані парочки. І це було нормально, ніхто нікого не соромився. Обурювалася одна Юліана. Мілана з Кароліною дивилися на це начебто все це відбувалося в якійсь паралельній реальності. Вони були окремо, а річка життя текла окремо від них.