Розділ 14: Ставка на чорне золото

Міла задихалася. Залізничне депо на околиці міста зустріло її гуркотом пари та брязкотом заліза. Вона виглядала як привид із нетрів: розпатлана, у багнюці, з пляшкою, притиснутою до грудей.

— Геть звідси, жебрачко! — крикнув охоронець біля високих воріт. — Пан інженер Ваттс не приймає милостиню!

— Це не милостиню! — Міла вигукнула так гучно, що кілька робітників зупинилися. — Передайте йому, що знахарка принесла «сльози землі», які горять без вугілля! Якщо він не вийде, завтра ці землі забере граф де Монфор, і ваша залізниця платитиме йому вдесятеро більше!

Прізвище Монфора подіяло як закляття. За кілька хвилин її вже вели до невеликого кабінету, заваленого кресленнями. Пан Ваттс, чоловік із обпеченими пальцями та втомленими очима, подивився на дівчину з недовірою.

— Ти кажеш, у вас там нафтове джерело? — він взяв пляшку, відкупорив її і втягнув носом повітря. Його очі розширилися. — Це... це неймовірно чиста сировина. Якщо в Чорному яру справді є такі об’єми, про які ти кажеш, то Арнест-Сміти — найбагатші люди в країні.

— Вони банкрути на папері, пане Ваттс, — Міла вчепилася в край столу. — Граф де Монфор підробив звіти, щоб за безцінь забрати шахти. Мені потрібен вексель під заставу цих джерел. Зараз. Щоб покрити борги Вольтера.

— Дівчино, це ризик, — Ваттс похитав головою. — Мені треба підтвердження.

— Моє підтвердження — це моє життя! — Міла вихопила ніж Томаша і поклала його на стіл. — Якщо я брешу, здайте мене поліції за шахрайство. Але якщо я кажу правду — ви отримаєте монополію на паливо для своїх локомотивів. Підписуйте!

Ваттс дивився на неї довгу хвилину. В цій бідній дівчині було стільки запеклої волі, скільки він не бачив у тисячі банкірів. Він дістав гербовий папір.

Тим часом у маєтку небо почало сіріти. Беатриса де Монфор увійшла до кабінету Вольтера, стукаючи підборами по паркету. Гертруда кинулася до неї, тремтячи від страху.

— Де папери?! — різко запитала Беатриса.

— Він... він не підписав, пані, — пролепетала економка, показуючи на аркуш із величезною чорнильною плямою. — Зілля було занадто сильним, рука здригнулася.

Беатриса схопила папір і зіжмакала його в кулаці. Її обличчя, зазвичай таке вишукане, перетворилося на маску люті. Вона підійшла до вікна і побачила, як у тумані наближається карета. Це були судові пристави, яких вона сама і викликала, щоб виселити Вольтера.

— Будіть його! — крикнула вона Гертруді. — Трясіть, лийте холодну воду, але він має поставити підпис зараз, або я знищу вас обох!

Гертруда вилила графин з водою прямо на обличчя Вольтера. Він схопився, відпльовуючись, його очі були червоними та не фокусувалися.

— Міла... де Міла? — прохрипів він, намагаючись встати.

— Вона пішла, коханий, — Беатриса нахилилася до нього, підсовуючи новий чистий аркуш. — Вона взяла золото від мого батька і зникла. Ти їй не потрібен. Вона знахарка, вона знає, коли корабель тоне. Підпиши це, і я врятую твій дім. Пристави вже біля воріт.

Вольтер подивився на папір. Його рука потягнулася до пера. Біль від зради Міли був сильнішим за дію сонного зілля. Він підняв перо, кінчик торкнувся паперу...

— НІ! — двері кабінету розчинилися з таким гуркотом, що шибки задзвеніли.

На порозі стояла Міла. Її сукня була в лахмітті, на щоці — кривава подряпина, але в руці вона високо тримала документ із печаткою залізничної компанії Ваттса.

— Не смій, Вольтере! — вигукнула вона, задихаючись. — Вона бреше! Твої борги анульовано. Ми вільні!

Беатриса зблідла так, що здавалося, вона зараз знепритомніє. Гертруда забилася в куток. Вольтер впустив перо, і його погляд зустрівся з поглядом Міли. В цю секунду він побачив усе: її нічну мандрівку, її боротьбу, її вірність.

— Ти повернулася, — прошепотів він, і сльози нарешті з’явилися в його очах.

— Я ніколи не йшла, — відповіла Міла, роблячи крок до нього. — Гра закінчилася, Беатрисо. І ви програли все.