Розділ 13: Чорна кров землі

Ніч була безмісячною, що грало Мілі на руку. Вона не пішла до хатини — вона попрямувала в протилежний бік, до Чорного яру, де старі шахти Арнест-Смітів врізалися в тіло пагорба. У селі це місце вважали проклятим. Бабуся казала: «Там земля плаче густими сльозами, що горять яскравіше за сонце, але вбивають усе живе».

Міла пам'ятала, як граф де Монфор дивився на карти земель. Його цікавило не вугілля. Його цікавили ці «сльози».

Дівчина дістала з-під плаща порожню скляну пляшку та лопатку. Спуск у яр був слизьким. Запах був нестерпним — суміш гнилі та чогось гострого, технічного, що лоскотало в носі. Біля підніжжя скелі вона побачила те, що шукала: невелика калюжа густої, маслянистої рідини, що виблискувала в світлі ліхтаря веселками.

Вона обережно наповнила пляшку. Рідина була важкою, тягучою.

— Ось воно, — прошепотіла Міла. — Ваша «чорна кров», графе. Ви хочете забрати це за безцінь, видаючи маєток за банкрута.

Раптом поблизу хруснула гілка. Міла миттєво загасила ліхтар і притиснулася до холодної скелі. Зі сторони шахт почулися голоси.

— Ми маємо засипати це джерело до ранку, — голос був низьким і грубим. — Граф наказав, щоб ніхто не бачив, як багато тут цієї нафти. Якщо Вольтер дізнається про її об’єми, він ніколи не підпише відмову від земель.

— А дівка? — запитав другий голос.

— Гертруда сказала, вона втекла. Але якщо побачиш її тут — не панькайся. Граф не любить свідків.

Міла затамувала подих. Люди Монфора вже були тут. Вони хотіли приховати справжню цінність маєтку, щоб обібрати Вольтера до нитки. Вона зрозуміла: часу немає. До світанку вона мала дістатися міста, до головного інженера залізниці, про якого чув увесь повіт. Кажуть, він шукав нове паливо для своїх машин.

Вона вибралася з яру іншим шляхом, роздираючи руки об тернину. Кожен крок віддавався болем у втомленому тілі, але в сумці важко бовталася пляшка — її єдиний шанс.

Тим часом у маєтку Гертруда стояла над сплячим Вольтером. Флакон був порожнім. Панич дихав важко, його обличчя було блідим. Економка взяла зі столу перо і вклала його в його розслаблену руку. Перед ним лежав документ про передачу прав на шахти роду де Монфор в обмін на анулювання боргів.

— Підписуй, мій золотий, — прошепотіла вона, намагаючись спрямувати його руку. — Підписуй, і ми обоє будемо вільні від цього проклятого місця.

Але в цей момент Вольтер здригнувся. Настоянка Ярини була сильною, але кохання і тривога в його серці були сильнішими. Він щось пробурмотів, і його пальці розтиснулися, кинувши перо на білий папір, залишивши на ньому велику чорну пляму чорнила.

— Міло... — прошепотів він крізь сон.

Гертруда зашипіла від люті. Вона почула стукіт копит на подвір'ї. Це приїхала Беатриса, щоб особисто забрати підписані папери до сходу сонця.

Міла в цей час уже була на околиці міста. Вона бачила перші вогні залізничної станції. Її сукня була розірвана, обличчя в сажі, але очі горіли вогнем, якого не було в жодної леді з вищого світу. Вона бігла до своєї найбільшої ставки в цій грі.