Розділ 12: Гіркота полину та солодкий обман

Ніч опустилася на маєток, як важка завіса. Вольтер заснув прямо в кабінеті над стосом боргових розписок, виснажений боротьбою з адвокатами. Міла ж не могла зімкнути очей. Слова Беатриси про хатину бабусі Ярини палили її зсередини. Вона знала: граф де Монфор не жартує. Вони виженуть стапу жінку на мороз, а хату спалять просто задля розваги.

Міла тихо пройшла до кухні. Там, у темному кутку, її чекала Гертруда. Економка більше не кричала — вона сиділа за столом, підраховуючи золоті монети, отримані від Беатриси.

— Прийшла просити поради? — просичала Гертруда, не піднімаючи голови. — Твій панич — банкрут. Без грошей Монфорів він ніхто. Ти тягнеш його на дно, як камінь на шиї топельника.

— Я прийшла сказати, що я йду, — Міла поклала руку на холодний стіл. — Але я піду не з порожніми руками.

Гертруда примружилася. — Що ти маєш на увазі?

— Беатриса хоче весілля. Вона хоче перемоги. Передай їй: я зникну до світанку, якщо вона підпише папір про недоторканність земель моєї бабусі. І ще... — Міла дістала з кишені маленький флакон із темною рідиною, який вона приготувала за рецептом Ярини. — Передай їй це. Це настоянка сон-трави. Нехай додасть її у вино Вольтеру сьогодні вночі. Він має проспати мою втечу. Я не зможу піти, якщо він дивитиметься мені в очі.

Гертруда жадібно схопила флакон. — Розумна дівка. Нарешті ти зрозуміла своє місце.

Міла вийшла з кухні, відчуваючи, як серце розривається на шматки. Вона пішла до кабінету, де спав Вольтер. Його обличчя уві сні здавалося зовсім юним і беззахисним. Вона нахилилася і ледь торкнулася губами його чола.

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я рятую тебе від в’язниці. Я рятую бабусю від смерті. Це моя плата за нашу гру.

Вона залишила на столі коротку записку: «Ти — мій найбільший урок. Будь щасливим без мене».

Міла вийшла з маєтку через ті самі задні двері, якими колись тікала в бочці. Тепер вона була вільною, але ця свобода була гіршою за льох. Вона прямувала до лісу, до хатини бабусі, маючи намір забрати стару і зникнути в іншому краї.

Але на півдорозі вона зупинилася. Вона згадала слова Беатриси про шахти. «Мій батько вклав мільйони в шахти Арнест-Смітів».

Міла знала ці шахти. Вона знала землю навколо них. Бабуся Ярина часто казала, що там, де вони копають вугілля, земля «хвора» — вона сочиться чорною рідиною, яка вбиває худобу, але горить яскравіше за будь-які дрова. В селі це називали «дьогтем землі».

Дівчина раптом зрозуміла: граф де Монфор хоче не весілля доньки. Він хоче ці землі, бо знає їхню справжню ціну. Те, що вони вважають брудом, скоро стане ціннішим за золото.

— Гра ще не закінчена, Беатрисо, — прошепотіла Міла, розвертаючись назад.

Вона не піде. Вона знайде спосіб довести, що маєток Арнест-Смітів не банкрут. Вона знайде спосіб використати «чорну кров землі», про яку знає лише знахарка, щоб викупити борг Вольтера.

Але коли вона підійшла до воріт, то побачила, що карета Беатриси вже рушила в бік міста, а у вікнах кабінету Вольтера згасло світло. Настоянка почала діяти.