Розділ 9: Мовчання винних погребів

Темрява в льоху була густою, як смола. Вона липла до шкіри, забивала легені запахом вогкої плісняви та старого вина, що просочило дубові клепки бочок. Міла сиділа на холодній кам’яній підлозі, обхопивши коліна руками. Кожен шурхіт щура здавався їй кроками констебля, який прийшов, щоб назавжди забрати її волю.

«Він продав папери... Продав пам'ять матері... Продав мене», — ці слова старого пана пульсували в її скронях, наче удари молота.

Вона згадала тепло його рук біля каплиці. Невже це була лише вистава? Невже вона, онука знахарки, яка бачила людей наскрізь, так ганебно помилилася? Гіркий присмак зради був сильнішим за страх перед в’язницею.

— Бабусю, ти казала, що я — його найбільший урок, — прошепотіла Міла в порожнечу. — Але, здається, це він виклав мені урок, який я ніколи не забуду.

Раптом зверху почувся дивний звук. Це не був важкий крок Гертруди чи стукіт тростини старого пана. Це було обережне дряпання металу об метал. Маленьке віконце під самою стелею льоху, заґратоване і забите брудом, ледь помітно здригнулося.

У вузьку щілину просунулася тонка залізна жердина. Міла завмерла, не сміючи дихати. Через хвилину в темряву впав невеликий згорток, загорнутий у вощений папір.

— Міло! — почувся приглушений шепіт. Це був Томаш, старий візник. — Слухай уважно. Панич не в гральному домі. Це пастка для його батька. Лист, який отримав старий — фальшивка, яку Вольтер сам і підкинув через гонця.

Міла підповзла до згортку, серце її знову почало калатати, але цього разу від надії. — Де він, Томаше? Що він робить? — крикнула вона пошепки.

— Він у прокурора округу. Папери справжні, і вони вже на столі в закону. Але старий Арнест-Сміт має великі зв’язки. Вольтеру треба було виграти час, щоб прокурор встиг виписати ордер на обшук маєтку. Він знав, що батько замкне тебе, якщо подумає, що переміг. Це єдиний спосіб втримати тебе в будинку, щоб тебе не вивезли кудись далі до суду.

Міла розгорнула пакунок. Усередині був важкий залізний ключ і маленький ніж. — Це ключ від задніх дверей кухні, — продовжив Томаш. — За годину в маєтку почнеться обшук. Буде галас. Скористайся цим. Біжи через сад до старої верби біля річки. Я чекатиму там із конем.

— А Вольтер? — запитала Міла, стискаючи ключ у тремтячих пальцях.

— Він приїде з поліцією. Він збирається відкрито протистояти батькові. Але ти маєш бути в безпеці, бо старий може використати тебе як заручницю, коли зрозуміє, що йому кінець.

Віконце знову зачинилося. Міла залишилася в тиші, але тепер темрява не здавалася такою ворожою. Вона відчула приплив сили. Її не зрадили. Її захищали — у свій, небезпечний і відчайдушний спосіб.

Минула година. Раптом зверху почувся тупіт багатьох ніг, крики і гуркіт дверей. — Відчиняйте іменем закону! — пролунав владний голос у холі.

Міла підвелася. Вона підійшла до важких дверей льоху. Замок був зовні, але петлі були старими й іржавими. Вона вставила ніж у щілину, намагаючись підважити засув, як колись навчав її сусідський коваль. Руки боліли, нігті ламалися, але вона не зупинялася.

З гуркотом засув піддався. Міла вискочила в коридор і мало не зіткнулася з Гертрудою. Економка бігла в бік чорного ходу, притискаючи до грудей шкатулку з коштовностями — вона намагалася втекти з награбованим, поки в будинку хаос.

Побачивши Мілу, Гертруда зупинилася. Її обличчя перекосилося від люті. — Ти! Ти все одно не підеш звідси живою! — вона вихопила з кишені довгу шпильку для волосся і кинулася на дівчину.

Міла не встигла злякатися. Вона просто відскочила вбік, виставивши вперед ніж Томаша. Гертруда зачепилася за край килима і з криком полетіла вниз сходами до підвалу.

Міла не озиралася. Вона вибігла через кухонні двері в сад. Холодне повітря вдарило в обличчя. Позаду, у вікнах маєтку, миготіли вогні ламп і чулися крики старого пана. А попереду, крізь ранковий туман, вона побачила вершника.

Це був не Томаш. У синьому мундирі, на білому коні, попереду загону поліції скакав Вольтер. Він побачив її, і на мить увесь світ зупинився. Він не зупинив коня, лише на ходу простягнув руку, і Міла, не вагаючись, схопилася за неї.

Він підхопив її, саджаючи попереду себе в сідло. — Я ж казав, що повернуся, — прошепотів він їй у саме вухо, міцно притискаючи до грудей. — Тепер гра закінчилася. Починається наше життя.

Але Міла знала: це лише початок. Батько Вольтера ще не здався, а закон в ці часи був дуже примхливим до нерівних шлюбів.