Розділ 8: Пастка під розсвітним небом

Лісова стежка здавалася нескінченною. Міла бігла, збиваючи ноги об коріння вільхи, а холодний туман липнув до обличчя, наче мокре полотно. Кожен хрускіт гілки під ногами віддавався в серці громом. Вона мала встигнути до того, як перший промінь сонця торкнеться флюгера на вежі маєтку.

Коли вона нарешті побачила задню хвіртку саду, небо на сході вже почало набувати брудно-рожевого відтінку. Міла проковзнула всередину, пригинаючись до кущів смородини. Її вікно було зачинене, як вона і залишала.

Вона підтягнулася на руках, намагаючись не шуміти спідницею, і скочила всередину своєї комірчини. Серце калатало так, що боліло в горлі. Вона миттєво скинула брудні черевики, запхала їх під солому матраца і впала на ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя.

Минуло не більше п'яти хвилин, як засув на дверях скрипнув.

— Вставай, соню! — голос Гертруди був солодким, як перезріла слива, за якою ховається гниль. — Сьогодні великий день. Панич Вольтер поїхав у місто, а пан наказав провести генеральне прибирання в підвалах.

Міла розплющила очі, вдаючи сонного підлітка. Вона побачила економку, яка стояла в дверях. На її чорній сукні не було ні плямки, ні порошинки, але поділ був дивно вологим. Міла зрозуміла: Гертруда теж була в лісі.

— Я вже встаю, пані Гертрудо, — голос Міли злегка тремтів від виснаження.

— Не поспішай, — економка підійшла до ліжка і раптом різко відкинула ковдру. — А чому це в тебе поділ сукні в реп’яхах? І пахне від тебе не милом, а болотом і... кінським потом?

Міла завмерла. Вона забула почистити сукню в темряві. — Я... я вчора ввечері ходила до криниці, — почала вона, але Гертруда перебила її жорстоким ляпасом.

— Брешеш! Ти була біля каплиці. Ти бачилася з ним! — очі економки палали божевільним вогнем. — Ти віддала йому папери, які належали мені! Це я мала отримати за них свободу, а не ти — прихильність панича!

Гертруда схопила Мілу за волосся і потягнула до виходу. — Тепер ти розкажеш усе старому пану. І про візника Томаша, і про те, як твій коханий обкрадає батька. Ходімо!

Вони вийшли у головний хол, де вже чекав старий Арнест-Сміт. Він сидів у своєму великому кріслі, тримаючи в руках розкритий лист, який щойно привіз гонець. Його обличчя було не просто злим — воно було сірим від люті.

— Пане! — закричала Гертруда, штовхаючи Мілу на коліна перед ним. — Ось вона! Вона допомогла Вольтеру втекти з документами вашої покійної дружини! Вона була в лісі цієї ночі!

Старий повільно підвів погляд від листа. Він дивився на Мілу так, ніби вона була комахою, яку він збирався розчавити тростиною.

— Ти думала, що ти найрозумніша, дівчино? — прохрипів він. Його рука з листом тремтіла. — Твій «герой» Вольтер... він справді доїхав до міста. Але він не пішов до адвоката.

Міла підняла голову, відчуваючи, як земля іде з-під ніг. — Що? — прошепотіла вона.

— Він пішов до ігорного дому, — старий кинув лист їй в обличчя. — Він заклав ці папери як гарантію свого боргу. Він просто використав тебе, щоб дістати те, що я в нього відібрав. Він продав пам'ять своєї матері за один вечір за картярським столом.

Світ навколо Міли почав руйнуватися. Вона згадала погляд Вольтера біля каплиці, його слова: «Я повернуся за тобою». Невже це була лише акторська гра? Невже пристрасть, з якою вона боролася, була лише інструментом у руках досвідченого маніпулятора?

— Тепер, — старий підвівся, важко спираючись на тростину, — оскільки ти стала співучасницею крадіжки, я віддам тебе поліції. Гертрудо, замкни її в винному льоху. Без води і світла, поки не приїде констебль.

Гертруда з переможною усмішкою схопила Мілу за лікоть. Дівчина не опиралася. Її серце було розбите не страхом перед в’язницею, а зрадою того, кому вона віддала свою душу.

Коли важкі двері льоху зачинилися, залишивши її в абсолютній темряві, Міла опустилася на холодну землю. Вона відчула в кишені засушений корінь чебрецю — останній зв’язок із бабусею. — Ти казала, що він не жорстокий, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти помилялася, бабусю. Він набагато гірший. Він порожній.

Але в цій темряві Міла ще не знала, що лист, який отримав старий, був лише частиною ще більшої гри. І що Вольтер зараз сидить не в ігорному домі, а в кабінеті людини, яку старий Арнест-Сміт боявся більше за саму смерть.