Розділ 7: Нічний вершник і тінь кадила

Місяць висів над маєтком, наче криваве око, затягнуте серпанком. Міла не роздягалася. Вона сиділа на краєчку ліжка, слухаючи, як будинок нарешті затихає. Кроки економки стихли годину тому, але дівчина знала: Гертруда тепер пильнує, як стара лисиця біля нори.

Тихий стук у вікно змусив її здригнутися. Це було неможливо — її комірчина була на першому поверсі, але вікно виходило на глухий кут саду. Міла обережно відчинила раму.

Надворі стояв Вольтер. Він був у простому робочому плащі, без капелюха, з обличчям, блідим від напруги.

— Давай їх мені, — прошепотів він, протягуючи руку. — Гертруда підкупила стайничого, вона знає, що я збирався їхати в місто. Якщо я поїду сам, мене перехоплять люди батька під приводом «охорони».

— Тоді як ви їх вивезете? — Міла притиснула теку до грудей.

— Ти вивезеш, — Вольтер усміхнувся, і в цій усмішці було більше болю, ніж радості. — За годину приїде віз із порожніми бочками з-під вина. Старий візник Томаш — мій борг за картярським столом, він винен мені життя. Ти сховаєшся в бочці. Він вивезе тебе за ворота, а там, біля старої каплиці, я наздожену вас на коні.

— Це божевілля, пане! — видихнула Міла. — Якщо мене знайдуть у бочці, це буде кінець для нас обох. Мене звинуватять у крадіжці та втечі!

— Міло, подивися на мене, — він схопив її за руки через підвіконня. — Це єдиний шанс. Батько завтра збирається спалити весь архів матері. Він щось запідозрив після обшуку. Якщо папери не будуть у адвоката до світанку, ми програли. Ти віриш мені?

Міла зазирнула в його очі. Там не було пристрасті аристократа до іграшки. Там був розпач людини, яка тоне і бачить у ній свій єдиний рятівний круг.

— Вірю, — тихо відповіла вона.

Через сорок хвилин вона вже сиділа в тісному, смердючому дереві бочки, затиснувши теку між колінами. Серце калатало об стінки бочки так гучно, що здавалося, Томаш почує його на козлах. Віз рушив. Брязкіт коліс об бруківку віддавався болем у кожній клітині тіла.

— Стій! — пролунав грубий голос біля воріт. Це був охоронець маєтку. — Що везеш, старий?

— Порожня таре, синку, — прохрипів Томаш. — Пан наказав вивезти сміття і бочки на мийню.

Міла затамувала подих. Вона почула, як залізо багнета дряпнуло по сусідній бочці. Потім по її. Звук був такий, наче лезо пройшло в міліметрі від її вуха.

— Проїжджай, — нарешті кинув охоронець.

Віз хитнувся і покотився далі. Коли вони від’їхали на достатню відстань, Міла відчула, як холодний вітер свободи ввірвався крізь щілини. Біля старої напівзруйнованої каплиці віз зупинився. Томаш відкинув кришку.

Міла вистрибнула на мокру траву, ледь тримаючись на ногах від затерплих м’язів. З темряви лісу вилетів вершник. Вольтер осадив коня так різко, що той став на диби.

— Ти жива! — він зіскочив на землю і, не стримуючись, міцно притиснув її до себе. — Боже, Міло, я мало не збожеволів, поки чекав.

Він відсторонився, взяв теку і сховав її в сідельну сумку. Але не поспішав сідати в сідло. Він дивився на неї — замурзану сажею, з розпатланим волоссям, у старій сукні, — і в його погляді щось остаточно зламалося.

— Їдьте, пане, — прошепотіла вона. — Скоро світанок.

— Я повернуся за тобою, — він раптом обхопив її обличчя долонями і на мить притиснувся лобом до її чола. — Чуєш? Я не залишу тебе в тому пеклі. Тепер, коли правда в моїх руках, я змушу батька рахуватися з нами.

Він скочив на коня і зник у тумані. Міла залишилася стояти біля каплиці, дивлячись йому вслід. Вона зробила свій хід. Вона віддала йому свою безпеку, свою долю і свою таємницю. Тепер вона мала повернутися в маєток пішки, лісовими стежками, і зробити вигляд, що ніколи не покидала своєї кімнати.

Але вона не знала, що за деревом, лише в десяти кроках від неї, затамувала подих тінь у чорному чепці. Гертруда не підкуповувала стайничого. Вона просто вміла ходити тихіше за смерть.