Розділ 4: Нічні тіні та залізні хватки

Міла ледь доповзла до своєї комірчини. Тіло ломило від холоду, а подряпані пальці пекли так, ніби їх занурили в окріп. Вона переодяглася в суху, але тонку нічну сорочку, мріючи лише про те, щоб зігрітися під грубою ковдрою. Але сон не йшов — перед очима все стояв образ Вольтера, який стоїть на колінах у багнюці поруч із нею. Його дорогий одяг, знищений заради... чого?

Тихий шурхіт біля дверей змусив її здригнутися. Замок легенько клацнув.

— Хто там? — прошепотіла Міла, підхоплюючись на ліжку.

Двері прочинилися, і в кімнату прослизнула висока постать. Це був Вольтер. Він уже змінив брудне пальто на домашній халат, але виглядав розгубленим. У руках він тримав невелику тацю, накриту серветкою, і маленьку скляну баночку.

— Ти з глузду з’їхав? — Міла перейшла на «ти», забувши про правила. — Якщо тебе тут побачать, мені кінець!

— Тсс, — він приклав палець до губ і поставив тацю на скриню, що слугувала їй столом. — Всі сплять. Батько випив свій бренді й пішов до себе. Гертруда перевіряє комори на першому поверсі.

Він відкинув серветку. На таці лежав шматок запеченої курки, білий хліб і склянка молока — розкіш, про яку служниці могли тільки мріяти.

— Їж, — наказав він. — Ти тремтиш так, ніби в тебе лихоманка. І дай руки.

— Не треба, пане Вольтере, — вона спробувала сховати долоні під ковдру, але він був швидшим.

Він сів на край її вузького ліжка — це було зухвало і занадто інтимно для цього будинку. Його пальці, тепер чисті й теплі, обережно взяли її руку. Він відкрив баночку; кімнату наповнив аромат календули та живиці.

— Це з аптечки моєї матері, — тихо сказав він, втираючи мазь у її розірвану шкіру. — Вона завжди казала, що краса жінки — в її руках, навіть якщо ці руки працюють більше за чоловічі.

Міла дивилася на його схилену голову. В цю мить він не був тим зухвалим паничем з їдальні. Він був просто хлопцем, який шукав тепла в холодному домі.

— Чому ви це робите? — запитала вона, і її голос здригнувся. — Ви ж знаєте, що між нами прірва. Ви одружитеся з якоюсь донькою лорда, а я... я завжди буду тією, хто миє за вами посуд.

Вольтер підняв на неї огляд. У напівтемряві його очі здавалися майже чорними. — Прірви існують лише для тих, хто боїться стрибати, Міло. Я все життя жив за правилами батька. Сьогодні під дощем... я вперше відчув себе живою людиною, а не частиною інтер'єру.

Він наблизився до її обличчя. Міла відчула його дихання на своїх губах. Серце калатало так гучно, що здавалося, його чути на весь маєток. Це була та сама пристрасть, про яку попереджала бабуся, — небезпечна, як лісова пожежа.

Раптом у коридорі почулися важкі кроки та брязкіт ключів.

— Гертруда! — видихнула Міла, штовхаючи Вольтера в груди. — Ховайся!

Він зреагував миттєво — пірнув за шафу, завішану старим одягом, якраз у ту мить, коли двері комірчини з гуркотом відчинилися. На порозі стояла економка з лампою в руці. Її очі звузилися, оглядаючи кімнату.

— Чому не спиш? І що це за запах? — вона підняла лампу вище, і світло впало на тацю з їжею. — Звідки це? Ти вкрала їжу з панського столу?!

Міла завмерла. Вона не могла сказати правду, бо це знищило б Вольтера в очах батька. Але й виправдання знайти було неможливо.

— Я... я була дуже голодна після роботи в саду, — збрехала Міла, опустивши голову. — Пробачте, пані Гертрудо.

— Злодійка! — Гертруда зробила крок уперед, замахуючись для ляпаса. — Завтра ж розповім пану. Він вишвирне тебе за комір!

Але рука економки завмерла в повітрі. З-за шафи повільно вийшов Вольтер. Його обличчя було крижаним, а голос — гострим, як лезо.

— Опустіть руку, Гертрудо, — сказав він, виходячи на світло. — Це я приніс їжу. І якщо ви скажете батькові хоч слово, я розповім йому про те, куди насправді зникає срібний посуд з буфету, який ви потроху вивозите в місто.

Економка зблідла так, що ледь не впустила лампу. Вона відкрила рот, але не змогла вимовити ні слова. Шантаж був грубим, але дієвим.

— Геть звідси, — кинув Вольтер. — І щоб я більше не чув, як ви підвищуєте голос на Мілу.

Коли двері за Гертрудою зачинилися, у кімнаті запала тиша, ще важча, ніж до того. Вольтер повернувся до Міли. Він переміг, але обоє розуміли: тепер ворогів у Міли стало на одного більше, а таємниця, що пов’язувала їх, стала зашморгом на їхніх шиях.

— Тепер вона нас ненавидить, — прошепотіла Міла.

— Нехай, — Вольтер усміхнувся своєю зухвалою посмішкою. — Принаймні тепер ми в цій грі разом.