Розділ 3: Крижана купель гордості

Ранок зустрів маєток штормовим вітром. Сіре небо над залізними воротами набрякло важкими хмарами, які нарешті прорвалися холодним, колючим дощем. Міла стояла на кухні, намагаючись зігріти пальці об горнятко з рідким окропом, коли в двері влетіла пані Гертруда. Обличчя економки було білішим за накрохмалений чепець.

— Живо на вулицю! — верескнула вона. — Старий пан лютує. Квітник леді Елеонори забило піском, а троянди похилилися. Якщо до обіду вони не будуть підв’язані й розчищені, ти поїдеш до своєї баби пішки й без копійки в кишені!

Міла подивилася у вікно. Дощ перетворювався на суміш зі снігом, а вітер гнув дерева до самої землі. Це було не просто завдання — це було покарання. Вона зрозуміла: старий Арнест-Сміт бачив її вчорашню розмову з сином у бібліотеці. Він не знав, про що вони говорили, але він відчував загрозу. Для нього вона була сміттям, яке посміло заговорити з його дорогоцінним, хоч і розпусним, спадкоємцем.

Дівчина накинула на плечі старий брезентовий мішок замість плаща і вийшла в хаос негоди.

Вода миттєво просочила взуття. Земля перетворилася на слизьке місиво. Міла опустилася на коліна біля кущів троянд, її пальці швидко заніміли від холоду. Колючки рвали тонку шкіру, залишаючи криваві подряпини, які тут же промивав дощ.

— Ти з глузду з’їхала? — почувся різкий голос над головою.

Міла підняла очі. Вольтер стояв під великою чорною парасолею, одягнений у важке пальто з хутряним коміром. Він виглядав як принц, що спостерігає за муками грішника.

— Вашому батькові потрібні квіти, — прохрипіла Міла, намагаючись зав’язати мокру мотузку навколо стебла. — А мені потрібні гроші на ліки для бабусі. Кожен із нас отримує те, що хоче.

— Ти помреш тут від запалення легень раніше, ніж заробиш свій перший шилінг, — Вольтер зробив крок ближче, накриваючи її крайком парасолі. На мить дощ перестав бити її по обличчю. — Кинь це. Йди в будинок. Я скажу батькові, що сам вигнав тебе.

— І тоді він вижене мене назавжди, — Міла різко смикнула мотузку. — Ви не розумієте, пане Вольтере. Для вас цей дощ — незручність. Для мене — це вирок. Відійдіть, ви заважаєте мені працювати.

Вольтер відчув, як у грудях закипає щось незвичне — суміш роздратування та... поваги. Він звик до жінок, які плачуть, щоб привернути увагу, або сміються, щоб сподобатися. Міла ж ігнорувала його присутність так, ніби він був лише стовпом.

— Яка ж ти вперта... — процідив він.

Він раптом кинув парасолю прямо в багнюку, не зважаючи на те, що дорогий шовк миттєво забруднився. Вольтер опустився на коліна в багнюку поруч із нею. Його тонкі аристократичні пальці вхопилися за мокру гілку.

— Що ти робиш? — вигукнула Міла, остовпіло дивлячись на нього. — Ваше пальто! Батько побачить...

— Хай бачить, — відрізав він, грубо зав’язуючи вузол. — Він хоче, щоб ти зламалася? Що ж, він не знає, що я ще гірший за нього. Я допоможу тобі закінчити це швидше, але не тому, що мені тебе шкода. А тому, що я терпіти не можу, коли він перемагає.

Вони працювали мовчки під ледяною зливою. Руки сина мільйонера та руки знахарки разом порпалися в холодній землі. Це було абсурдно, небезпечно і абсолютно реально. Коли останній кущ був закріплений, вони обоє були схожі на привидів — змоклі до нитки, у багнюці, з червоними від холоду обличчями.

Вольтер підвівся першим і подав їй руку. Міла вагалася секунду, а потім вклала свою маленьку долоню в його велику, міцну руку. Між ними ніби пробіг струм — не магічний, а людський, теплий, попри мороз навколо.

— Тепер слухай мене, — він тримав її руку міцніше, ніж було потрібно. Його голос став серйозним. — Батько не зупиниться. Він побачив, що я звернув на тебе увагу. Тепер ти для нього — мішень. Якщо хочеш вижити, тримайся до мене ближче. Але пам’ятай: я теж не ангел.

— Я знаю, хто ви, пане Вольтере, — тихо відповіла Міла, вивільняючи руку. — Ви — той, хто боїться власних боргів. Але дякую за допомогу.

Вона пішла до входу для служниць, не озираючись. Вольтер стояв під дощем, дивлячись на свої брудні руки. Він вперше в житті зробив щось безкорисливо, і це відчуття було солодшим за будь-яке вино.