Розділ 2: Ціна тиші

Ніч у маєтку не була схожа на ніч у лісовій хатині. Там темрява була живою, наповненою шурхотом листя та совиним гупанням. Тут же панувала мертва, важка тиша, яку розривав лише монотонний бій велетенського годинника у холі.

Міла сиділа на жорсткому ліжку в комірчині для служниць. Її пальці все ще пахли воском для паркету та металом — вона до пізньої ночі чистила срібло під наглядом невблаганної пані Гертруди.

— Ти надто багато собі дозволяєш, дівчино, — просичала економка перед тим, як замкнути двері кухні. — Панич Вольтер не любить, коли йому суперечать. Наступного разу він може просто викинути тебе на сніг, і я йому не заважатиму.

Міла дістала з кишені засушений корінь чебрецю. Його гіркуватий аромат допомагав думати. Вона знала, що Вольтер не викине її. Не зараз. В його очах вона побачила не лють, а нудьгу хижака, який нарешті зустрів здобич, що вміє кусатися.

Наступний ранок почався з першими променями холодного сонця. Обов’язком Міли було прибирання бібліотеки — серця будинку, де пахло старим папером та дорогою шкірою. Вона здивувалася, побачивши, що двері відчинені.

Вольтер був там. Він не спав. У розстебнутій сорочці, з волоссям, що розлетілося в різні боки, він сидів у кріслі, оточений стосами паперів. Перед ним лежала відкрита книга, але він не читав — він малював щось на берегах гостро заструганим олівцем.

— Ви рано встали, пане, — Міла почала мовчки протирати полиці, не чекаючи дозволу.

— Я не лягав, — відрізав він, не піднімаючи голови. Його голос звучав хрипко. — Тобі сказали не заходити сюди до восьмої.

— Мені сказали, що бібліотека має бути чистою до сніданку. Зараз сьома.

Вольтер нарешті відклав олівець і повільно повернувся до неї. Під його очима залягли темні кола, що робило його обличчя гострішим, майже болючим.

— Ти знаєш, що буває з тими, хто пхає свого носа в чужі справи? — він підвівся і підійшов до неї. Міла відчула запах міцної кави та... коньяку. Зовсім трохи, але відчутно.

— Я прибираю пил, пане. Папір мене не цікавить, — вона потягнулася до верхньої полиці, але її рука зачепила стопку паперів на столі. Один лист упав прямо їй під ноги.

Міла автоматично нагнулася, щоб підняти його. Її погляд мимохідь ковзнув по рядках. Це не був лист. Це був розрахунок боргів — величезних сум, підписаних прізвищем «Арнест-Сміт».

Вольтер вихопив папір так швидко, що ледь не повалив дівчину. Його пальці боляче стиснули її лікоть.

— Ти вмієш читати, — це було не питання, а звинувачення. У його очах тепер палахкотів справжній страх, замаскований під агресію. — Знахарка з лісу вміє читати цифри?

— Бабуся навчила мене багато чому, — Міла не відвела погляду, хоча рука німіла від його хватки. — Наприклад, тому, що коли людина так сильно стискає папір, вона боїться, що він розсиплеться. Ваш батько знає, що ви програли ці статки в місті?

Вольтер різко відпустив її. Він важко дихав, дивлячись на неї як на ворога. — Якщо ти скажеш хоч слово... — почав він погрозливо.

— Я не донощиця, — перебила його Міла, поправляючи рукав. — Але я не іграшка. Якщо ви хочете мого мовчання, навчіться поважати мою працю. І припиніть пити зранку. Це погано впливає на колір обличчя, а ви ж так піклуєтеся про свою зовнішність.

Вона розвернулася і продовжила витирати пил, наче нічого не сталося. Вольтер стояв посеред бібліотеки, приголомшений. Він, спадкоємець одного з найбагатших родів, щойно опинився на гачку у дівчини, яка не мала навіть власних черевиків.

— Гей, — гукнув він їй у спину, коли вона вже збиралася виходити. — Як тебе насправді звати? Тільки не «служниця».

— Міла, — кинула вона через плече, не обертаючись.

— Міла, — повторив він пошепки, ніби куштуючи ім’я на смак. — Що ж, Міло. Ласкаво просимо в пекло. Тут ми обоє — заручники.

Він не знав, що в цей момент Міла дала собі слово: вона не просто виживе в цьому пеклі, вона змусить його вогонь гріти її, а не спалювати.