Розділ 1: Запах полину та блиск кришталю

У хатині бабусі Ярини завжди пахло старістю та надією. Стеля, почорніла від диму, здавалося, трималася лише на молитвах та пучках сушених трав, що звисали з балок. Міла затягувала вузол на полотняній торбі, намагаючись не дивитися на свої тремтячі руки. Їй було сімнадцять — вік, коли інші дівчата мріють про стрічки, а вона мріяла лише про те, щоб дотягнути до весни.

— Не бійся, дитино, — проскрипіла бабуся, не відриваючись від ступки, де розтирала корінь живокосту. — Твої руки знають силу землі, а очі бачать те, що приховане. В маєтку Арнест-Смітів тобі знадобиться і те, і інше. Вони звуть себе аристократами, але всередині в них — пустка. Заповниш її своєю гідністю.

— Бабусю, кажуть, що молодий панич... Вольтер... кажуть, він жорстокий, — тихо промовила Міла, поправляючи стару вицвілу сукню.

Ярина зупинилася і підняла на внучку вицвілі, але гострі очі. — Він не жорстокий, Міло. Він просто ніколи не чув «ні». Ти станеш його найбільшим уроком. Іди.

Маєток Арнест-Смітів зустрів Мілу холодним блиском високих вікон та залізним брязкотом воріт. Це був інший світ. Тут підлога була вистелена мармуром, який відлунював кожен її крок, наче звинувачення. Економка, пані Гертруда, жінка з обличчям, що нагадувало сушений лимон, оглянула дівчину з ніг до голови.

— Знахарська дитина? — пирхнула вона. — Руки мити тричі на день. До панів не озиватися, якщо не питають. Твоя робота — срібло та бібліотека. І боронь тебе Боже заходити в західне крило після заходу сонця.

Міла кивнула, ховаючи погляд. Її серце калатало, як спійманий горобець. Але справжнє випробування чекало на неї за важкими дубовими дверима їдальні.

Там, за довгим столом, сиділа сім’я. Старший Арнест-Сміт, чоловік із холодним обличчям хижака, та його син — Вольтер. Йому було вісімнадцять, і він виглядав так, ніби весь світ був лише декорацією до його особистої вистави. Темне волосся недбало спадало на чоло, а в очах горіло те саме небезпечне світло, про яке попереджала бабуся.

Коли Міла підійшла, щоб змінити тарілки, її пальці випадково торкнулися срібної виделки. Дзвін розрізав тишу.

— Нова іграшка в домі? — ліниво промовив Вольтер, відкидаючись на спинку стільця. Його голос був низьким, із неприхованою ноткою глузування. — Батьку, де ти її знайшов? У лісі серед вовків?

— Це служниця, Вольтере. Не звертай уваги, — сухо відповів батько.

Вольтер підвівся, повільно обходячи стіл. Він зупинився так близько до Міли, що вона відчула запах дорогого тютюну та цитрусового одеколону.

— Подивися на мене, — наказав він.

Міла пам’ятала слова бабусі, але щось усередині неї повстало. Вона підняла голову. Її сірі, як передгрозове небо, очі зустрілися з його зухвалим поглядом.

— У вас на піджаку нитка, пане, — спокійно сказала вона, хоча коліна підгиналися. — Дозвольте прибрати, щоб ви не виглядали неохайно перед вечерею.

У залі запала мертва тиша. Пані Гертруда за стіною, здавалося, перестала дихати. Вольтер завмер. Його губи скривилися в дивній усмішці — то не був гнів, то був мисливський азарт.

— Смілива, — прошепотів він так, щоб почув лише батько. — Це буде цікава зима.

Міла розвернулася і вийшла, відчуваючи спиною його погляд. Вона знала: це лише перший хід у грі, де правила пише не вона. Але в кишені її фартуха лежав засушений корінь чебрецю — символ її сили. Гра почалася, і Міла не збиралася програвати.