Мікросхеми

  Томас Бліц прокинувся цього ранку у напрочуд доброму настрої — рідкісному стані, який зазвичай випадає на долю лише тих небагатьох, кому вдалося хоч раз у житті по - справжньому виспатися. Усе навколо рухалося стрімко, мов уприскореній кінохроніці. Він одягнувся у свій улюблений, до болю зручнийодяг — саме той, про який кажуть: «у своїй сорочці». Поспішав Томас не просто так: окрім неминучої буденної метушні, на нього цього дня чекали дві події величезної ваги. Вони тримали його піднесений емоційний стан натягнутою струною, щедро доповненим солодким передчуттям чогось грандіозного.
  Його автомобіль уже впевнено мчав міською вулицею. На перехресті інші водії — з дивовижною, майже містичною люб’язністю — пропустили Томаса. І куди ж??? Щоправда, ілюзія польоту розвіялася миттєво: потік автомобілів ледве сунувся, а часом і зовсім завмирав. «Та нічого страшного, — підмітив сам собі Томас із філософською нотою, — може, хоч так заспокоюсь. Хоч поволі, хоч мимоволі... Звичайна собі тягнучка, нічого особистого. Зберуся - но краще зі своїми думками».
  Із цими словами він спокійно увімкнув свій внутрішній «дзен», занурившись употік роздумів, що передували сьогоднішнім подіям. 
  Цього дня його синові Марку виповнилося шість років. І саме цього дня у дитячому садку відбувався випускний. І от дехто запитає: «Ну і що?» А те, що діти до трьох років майже нічого не запам'ятовують, проте вбирають усе, немов губка. А от у проміжку від трьох до семи в них формується свідомість. І знову лунає: «Ну і що?» А те, що Томас працював психологом в офісі відомої фірми. І знову хтось запитає: «Ну і що?» А те, що він чудово розумівся на тонкощах і завжди приділяв їм особливу увагу. Але найцікавіше полягало в іншому. Дві молоді виховательки дитячого садка теж чудово це розуміли — адже додатково здобували освіту у вищих навчальних закладах, а заодно вирізнялися дивовижною симпатичністю. Їхній творчий підхід до виховання малечі щиро вражав самого Томаса як фахівця.
​   Якось погожого дня, коли Томас, як завжди, забирав Марка з дитсадка, Маша і Наташа посміхнулися йому так широко й чарівно, що це тягнуло щонайменше на цілий кошик щедрих емоційних дивідендів. А головне — скориставшись цим тонким психологічним підґрунтям, вони попросили його про послугу: допомогти з творчим проєктом на випускний групи, де був Марк. Вони виклали суть усього у двох словах і влучили прямісінько в десятку, чудово знаючи професійний фах Томаса. Тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як вичавити з тих двох слів повноцінне театральне дійство для провінційного дитсадка з амбітною назвою «Мікросхеми».
​   Томас уже й не поспішав. Навпаки — на душі було спокійно, адже він таки допоміг створити  імпровізовану виставу, яка допоможе малечі відчути сцену, а батькам — нарешті розібратися, хто є хто. А цензорам, як завжди, було глибоко байдуже до дитячих театральних забав у провінційному садку. Тим часом автомобіль плавно припаркувався біля офісу. Залишалося найпростіше: відпрацювати робочу зміну, а у другій половині дня привітати Марка і поставити йому класичне випускне запитання, яке обов'язково лунає в такий день: «Ким ти хочеш бути?»

​   Ось оформлене як театральне дійство очима дітей, батьків імудрих виховательок, із дбайливо збереженими оригінальними віршами.
«Мікросхеми»
​   Актори були унікальні — їм усім виповнилося рівно по шість років. Вони стояли за лаштунками з картонних коробів і фольги, стискаючи у пітнілих долонях бутафорські дроти. Глядачі — схвильовані батьки — вже заповнили стільчики в актовій залі, тримаючи нагоготові смартфони та намагаючись розгледіти у саморобних костюмах хоч якісь обриси майбутніх геніїв. За кулісами тим часом тримали руку на пульсі Маша і Наташа: їхні чарівні усмішки зараз нагадували міміку режисерів перед прем'ерою «Фауста» в розпал апокаліпсису.
Вступ
​   Світ навколо часом нагадує розпечену плату, де все ледь тримається на чесному слові й ізоляційній стрічці. Якось раз мені дістався робот — той самий, що колись у Японії намагався напасти на людину. Зухвалий був екземпляр, але примхливий. Я глянув на ту довічну проблему — і відразу зрозумів: підгоріли мікросхеми….
​   Завіса заколихалася. На сцену вийшов маленький робот у шапці з фольги —той самий янголятко, що за задумом автора зображував зухвалий японський екземпляр, який колись намагався влаштувати бунт проти людства. Звісно, ніякого бунту в дитсадку не планувалося, але малий дивився на тата з першого ряду так проникливо, що всі одразу зрозуміли: у цього хлопчика просто підгоріли мікросхеми. Точніше, він банально перегрівся від надлишку натхнення.
​   Зал завмер. У голові маленького актора, здається, вирувала ціла радіодетальна літургія, яку він випалив дзвінким дитячим голоском на весь зал:
​Діоди, тріоди, аноди, катоди,
Резистори, тиристори, та ще термістори,
І накінець — транзистори!
​   Батьки в першому ряду перезирнулися. А малий робот на сцені вже дивився на цей механічний хаос із філософським зазиранням у вічність, наче сам особисто проєктував материнські плати підземного метрополітену. 
Навіщо ці дорослі нерви, коли нагріваються мікросхеми?
  Усі ці НПН і ПНП-ни — чим вони кращі за людські нерви, коли нагріваються мікросхеми? Час щось змінити. Нехай виходить вже на сцену всіх мікросхем такий поет. Знайомтесь, друзі, це — мосфет.
  Час було випускати головну зірку — поета материнської плати на ім'я Мосфет, роль якого виконував розсудливий Марк. Він з'явився несподівано, з легким запахом яблучного соку та дитячого печива. Йому підморгували  із за куліс Маша і Наташа, а режисерський голос із залу командував:
— Читай вірші!
​Марк лише надув губки й відповів по-акторськи холодно:
— Не буду.
— Пиши книжки!
— Мене тошнить.
— Співай пісні!
— Ні, я поет.
​Якийсь проблемний ти мосфет! — пронеслося шепотом серед захоплених батьків.
​Але Марк тільки гордо хитнув картонною кристалічною решіткою на грудях і видав монолог із такою інтонацією, що театральні критики столиці просто ахнули б від заздрощів:
​Я не проблемний. В тім секрет,
Що здатність особливу маю:
Лише тоді я пропускаю,
Пишу книжки, вірші читаю,
А можу навіть заспівати,
Коли мені на затвор (одну ногу)
Узяти живлення подати!
​Зовсім просте і геть маленьке,
Відкриється тоді мій кран,
Наповнить сутністю стакан.
На весь об'єм я пропускаю,
Працюю, знаю, всіх вітаю!
​   Зал затамував подих. Але ж творчість — штука тендітна, особливо коли до занять підключається обідній сон:
​А коли живлення прибрати,
Або полярність поміняти,
Або напругу меншу дати —
Закриється увесь мій канал.
Ізвідусюди зазвучить скандал,
Потім розвал, потом аврал...
Занепад повний і брутал!
​   І от сидиш ти на дитячому ранку серед цього картонного кіберпростору й думаєш: знать би, хто твоїй дитині сьогодні зранку живлення забрав. А маленький поет уже довершував образ:
​Простий секрет:
Тут був поет —
Ось мить, і зовсім не поет!
Співав, мовчав, скакав і став,
Ішов, упав, лежав, устав...
​   Із глибини імпровізованої «материнської плати» (куди за сценарієм сховали ще кількох дітлахів) лунав тихий шепіт виховательки з куліс: «Це не проблема, так всі працюють мікросхеми. Для них ще пишуть алгоритм, де нуль, один — як алфавіт».
​Зал вибухнув першою хвилею оплесків. Подякуємо ж нашому актору: Подякуємо ми Мосфету —Не поету і поету!
​   Наступним на сцену виповз Термістер — рухливий хлопчик у червоному светрі, обмотаний мішурою. Його мозок тріщив від перенапруги швидше, ніж олово нататовому паяльнику. Він підійшов до краю сцени й видав свою сповідь із такою щирістю, на яку здадатні лише шестирічні філософи, що ще вірять у казку про кремнієвий рай. Він говорив швидко і тактовно:
Я термістор — не проблема.
Я працюю у системі, функцію одну я маю.
Я напругу пропускаю, сила струму наростає, а я швидко пропускаю.
Пропускаю і я знаю — перегріюсь і згораю, але далі не пускаю,
Мікросхему зберігаю, на міністра зазіхаю!
​   Батьки сміялися й аплодували, ловлячи себе на зухвалій думці, яку Томас Бліц, сидячи в залі, сформулював чітко й безпомилково:
​Маю думку я окрему,
Що в житті, як мікросхемі,
Кожен функцію знаходить,
Місце, що йому підходить.
​   Але вистава тривала. З темних глибин картонних декорацій виступив наступний герой — суворий, незворушний хлопчик, що грав Резистора. Хтось із діток на передньому плані кинув йому репліку згідно зі сценарієм:
— Резистор, резистор, навіщо ти тут? Мені так здається, що ти баламут. Резистор важко зітхнув, випромінюючи дитяче тепло у простір залу, і випалив:
​Ніякий я не баламут, важку роботу роблю тут.
Я всіх, хто жар розігріває, хто сильно світить, гарно сяє,
енергію хто виробляє, весь надлишок я забираю.
Тепло я тупо виділяю і друзів цим я зберігаю від перегріву, точно знаю.
​ Збоку зазирнув інший актор із питанням:
— Термістор, термістор! Чи ти не міг би їх всіх відключить?
​   Але все було влаштовано інакше, про що гордо заявив увесь дитячий хор за його спиною:
​Тут і секрет, я відключаю, а цього резистора я поважаю.
Не те, що поети, постійно потіє, а сам весь в вогні.
​   Дійство стрімко котилося до кульмінації. Настала епоха напівпровідників. Але група дітей у ролях  ламп розжарювання кумедно гули й розмахували руками, показуючи, як колись грілися прилади минулого століття. Малята декларували хором:
​Замінити пора варто прибори, в яких ще є лампи.
Їх часи давно пройшли, та їх швидко підмінили напівпровідники.
Гріти їх нема потреби, лиш включив ти і лети.
Та собі слідкуй в момент, лиш би не на континент!
​   А потім маленькі актори зійшлися в центрі сцени, розводячи руками й пояснюючи дорослим усю складність буття кремнієвого мурашника:
​Їх багато, усі різні, всі для справи та й потрібні.
Той засвітить, той нагріє, ну а той трубу відкриє.
А той всіх їх захистить, алгоритм всіх їх тримає.
​   І тут у п'єсі з'явився найглибший соціальний момент — одвічний «зомбі-ефект», який діти зіграли з неймовірною сатирою на дорослих роботодавців:
​Маю думку, ось новина. І в цьому виною людина.
В неї думка в голові, а буває думка та не така вже і проста.
Не витримують проблему - людське невіглавство, мікросхеми.
Одна людина поважає, інша друзів зневажає.
Тепер маємо те, що маємо. Тему далі відкриваємо. «Зомбіка» ефект ми маємо.
​Малий у сірому костюмі зомбі походив туди-сюди, помахав руками, але так іне перегорів. Зал завмер перед фінальним одкровенням. Діти вишикувалися в рядок і виголосили головний маніфест новели:
​Треба пам'ятник в системі все ж поставить мікросхемі.
З «зомбіками» порівняти, волю і славу прославляти.
Не навчились мікросхеми підчинятись іншим темам.
Алгоритм всіх їх примає, захистить себе як знають.
Беруть просто і згорають.
Слугувати іншим брудним цілям зовсім-зовсім не бажають.
​   Завіса різко закрилася під шквал аплодисментів, що перейшли у справжні овації. Батьки схопилися на ноги. Робот у фольговій шапці визирнув з-за куліс і чітко поставив фінальну крапку всій цій техно-драмі:
​Ну що ж, робот ти японський, зовсім ти і не збісився, зовсім ти не перегрівся. Ми тебе вже розібрали, в тобі напад на людину просто запрограмували, алгоритмом записали, потім все на сміх підняли. І на цей раз мікросхема чесно і чітко спрацювала.
​   У залі лунали вигуки «Браво!», Маша і Наташа витирали сльози розчулення, а Томас Бліц усміхався. Вистава вдалася на славу. Чиста істина перемогла абсурд…
  ​Вистава закінчилася під шквал овацій, гучні вигуки «Браво!» та сльози розчулення в очах батьків. Маша і Наташа сяяли від щастя, а завіса остаточно закрилася над провінційною дитсадковою сценою, залишивши по собі стійкий запах паперових декорацій, дитячого ентузіазму.
​   Томас сидів у першому ряду, відчуваючи, як легка хвиля внутрішнього катарсису повністю розмиває  міську метушню. Електроавтомобілі в його уяві вже не здавалися злостивими, а світ перестав нагадувати розпечену плату без виходу…
  До нього підбіг Марк — усе ще у своїй саморобній фольговій шапці та зблиском у дитячих очах. 
— Тато, тато! — радісно вигукнув хлопчик, скочивши прямо в обійми Томасу.
— Я хочу бути кібернетиком і надихати роботів інтелектом!
​   Томас лагідно притиснув сина до грудей, відчуваючи, як б'ється його маленьке «живе живлення».
​— Я вітаю тебе, Марку, — усміхнувся він. — Гарний вибір. А я тим часом усвоєму офісі придумаю арт-терапію і нарешті виведу всіх на чисту воду…
​   І потік електоравтомобілів на вечірніх вулицях міста вже зовсім не лякав. Адже поки в людських серцях і дитячих мріях працює правильний алгоритм, жоден замаскований штучний алгоритм не зможе спалити те, що створено з любов'ю та розумінням…                                     ©Tomas Blitz