92: МОЇ МЕМУАРИ ПРО ЖИТТЯ ПІД ЛІЖКОМ

Все почалося з образи. Я сказав бабі Насті, що в котлеті щось “запахло якось по-філософськи”. Через 10 секунд я вже був офіційно виселений “під ліжко” на невизначений термін.

— Як ти з ліжка — то воно й буде тобі домом! — сказала баба.

І знаєш що? Я зробив із цього підземне королівство.

Перше, що я знайшов — це старий ковпак з Новорічного ранку, дві шкарпетки (не мої) і книжку “Веселі задачі з печалі”.

— Є меблі, література й одяг — значить, можна жити, — подумав я.

За пару годин я:

• змайстрував навіс із рушника;
   
• створив “кухню” — банка з огірком, шматок хліба й пластикова ложка;
   
• завів “домашнього павука” — звали його Костянтин.
   

Першу ніч я не спав. Бо зліва — щось дихало, справа — хрустіло, зверху — скрипіла пружина. Це або ліжко, або звукова вистава “Жах на три квадратних метри”.

Наступного дня мене прийшли “відвідати”.

— Це як табір? — питав Васько.

— Це як еміграція, — відповів я.

— А можна залишитись? — зацікавилась Жужа. — У тебе тут затишно. І хліб є.

І так у мене з’явилась спільнота.

Ми обговорювали політику (бабину), новини (із кухні), і як пробратись у холодильник, не привертаючи уваги Жучки.

Через три дні я написав мемуари. Назвав “Моє життя під ліжком: правда без подушки”.

Там були розділи:

• “День перший: пил і самотність”
   
• “День другий: павук Костя і його філософія”
   
• “День третій: мирна угода з Жужею і тінь від пульта”
   

Баба заглянула під ліжко на четвертий день.

— Ти чого ще там?

— Тут — система. Спільнота. І драбина в духовний розвиток!

— А борщ?

— …Я подумав, що ліжко — це не назавжди.

Вийшов я звідти, як герой. Навіть Жучка гавкнула схвально. Баба Настя прочитала мемуари і сказала:

— Що ж… якщо тебе ще вижену — знатиму, що будеш не голодний.

Миколка зробив висновок: у Петрівцях навіть під ліжком можна жити. Якщо є ковдра, хліб і натхнення. І павук. І тиша. Але на борщ усе ж таки краще виходити.