82: ЕКСПЕДИЦІЯ В ЛЬОХ І БАБУСИНІ ОГІРКИ

Усе почалося з того, що баба Настя встала зранку з обличчям, яке могло б розігнати навіть зливу.

— Закінчились огірки. — сказала вона.

— Які?

— Ті, що в банках, під землею, за дверима, повз павука і через страх.

— А… ті, — відповів Миколка.

Льох у баби Насті — це як окрема планета. Темно, прохолодно і пахне роками, які пройшли повз зірки й оцет. Двері скриплять, сходи глибокі, а на стінах конденсат — як піт страху тих, хто заблукав між полицями.

— Спустіться, принесіть дві банки “огірків із 2007-го”, одну “з хроном” і якщо знайдете — “банку, що гуде”. Там закрито літо 2010 року.

— А що значить “гуде”?

— То таке. Не розкривайте самі, і не вдихайте сильно, — відповіла баба, одягаючи фартух, ніби готується до рятувальної операції.

В експедицію вирушили: Миколка — командир, Васько — радист, Тьома — носій ліхтаря і спонсор технічного хаосу.

Перший рівень — поверхневі банки. Там усе мирне: варення, компот, борщ “про запас”.

Другий рівень — “солоні території”: капуста, кабачки, перець.

І ось ми дістались третього рівня — “Огіркова зона”. Важке повітря. Шум капання. Десь ледь чутно мугикає павук. Ми на межі паніки.

— Я бачу банку з надписом “На випадок апокаліпсису”! — прошепотів Тьома.

— Не чіпай! Це, може, запас на випадок тещі! — відповів Васько.

Нарешті знайшли потрібні огірки. Але сталося непередбачене: одна банка була відкрита. І… порожня.

— Що? Хтось уже брав? — здивувався Миколка.

— Чи, може… вони втекли?

— Або зникли в часі!

— Чи їх їсть щось. Зсередини. І тепер воно голодне.

Тишу перервав звук згори. Крик баби:

— Не там шукаєте! Огірки стоять у дальньому кутку, за тими, що “стукають”.

— СТОСУЮТЬСЯ?

— СТУКАЮТЬСЯ!

Ми повернулись. У кутку стояла банка. Велика. Пилюка на ній товща, ніж книга з історії України. Ми подивились одне на одного. І підняли.

— Важка, — сказав Миколка.

— Жива, — додав Тьома.

— Може, бабині огірки — це не їжа, а ритуал?

Коли ми вийшли на світло, в очах баби блиснуло задоволення:

— Це вони! Смак літа, запах копиці і грім у маринаді. Добре зробили.

Того вечора ми їли ті огірки з хлібом, з сальцем і з відчуттям, ніби вижили після справжнього квесту.

Миколка зробив висновок: у Петрівцях навіть огірки — не просто овочі, а охоронці минулого. І якщо баба сказала “гуде” — краще слухай, бо інакше буде “бум”.