74: ПЕКЕЛЬНА НЕДІЛЯ В ЦЕРКВІ

У неділю зранку баба Настя стояла посеред кухні, як воєначальник, що планує наступ. У руках — праска, на плечі — рушник, у погляді — рішучість.

— Усі йдуть до церкви. Без балачок, без “може не сьогодні”, і без футболок із черепами!

— А якщо в мене череп на спині, але під піджаком? — обережно спитав Васько.

— То буде череп в... проблемі, — відповіла баба.

Миколка, Васько і Тьома не мали вибору. Їх нарядили в усе найкраще: вишиті сорочки, взуття “на вихід”, зачіски зі “стратегічним олійним блиском”. Дід Петро уже пішов — як він сказав, “зайняти позицію” — тобто, сісти на лавці під вікном, ближче до протягу й дальше від уваги.

Церква в Петрівцях — місце особливе. Там поєднується віра, традиція і легкий присмак пліток після служби. Люди заходили з повагою. Діти — з острахом. Пси — коли ніхто не бачив.

Миколка з компанією стали в третій ряд. І все наче йшло нормально. До моменту, коли Васько витягнув жуйку. Потайки, звісно.

— Ваську, не жуй у храмі! — прошепотіла Жужа, яка з’явилася з-за колони, як спецназівець моралі.

— Та я тихо, — відповів він, але жуйка впала. Просто на лавку. А далі — як у сповільненому кіно: баба Галя піднялася, її спідниця прилипла до жуйки, лавка хруснула, і вона, не зрозумівши, що сталося, потягла за собою ще дві бабці.

Отець Силуан зупинився на півслові. Люди завмерли. Лише дід Петро десь із кутка буркнув: “Ого, новий танець якийсь?”

Тим часом Тьома задрімав. Стоячи. Його хитнуло вперед — і він вдарився об свічку. Вона не горіла, але звук був такий, що хтось подумав про землетрус. Тьома прокинувся з криком “Здаюся!” і, злякавшись, сів на коліна дідові, який навіть не здивувався.

І тоді… сталося головне.

Миколка, граючись із дідовим годинником (той, який сам говорив час), натиснув не ту кнопку. І той гучно, урочисто програв:

“На горі стоїть хата, а в тій хаті півтора кума…”

Церква зависла. Отець Силуан нахилив голову. Миколка притиснув годинник до грудей, ніби хрест. Васько зробив вигляд, що це не його друзі. Жужа просто заплющила очі.

— Що це було? — спитав священик.

— Це... новий рингтон, отче, — прошепотів дід Петро.

І коли всі подумали, що гірше вже не буде… у церкву влетів півень.

Він пройшов урочисто по проходу, сів на кафедру, повернувся до людей і прокукурікав. Тричі.

— Амінь… — несвідомо прошепотіла баба Галя.

— Птах Божий! — сказав хтось ззаду.

— Може, знак? — припустила Оля-Окуляри.

Отець Силуан вдихнув-видихнув і сказав:

— Сьогоднішня проповідь — про терпіння, смирення і... зоомістику.

Служба тривала. Півень сидів біля вікна і дивився на всіх, ніби перевіряв, хто справді каявся.

Після аміну, баба Настя підійшла до Миколки, Васька і Тьоми. Не кричала. Просто сказала:

— Наступної неділі — у першому ряду. Щоб я бачила вас. І щоб півень вас не затулив.

Миколка зробив висновок: у Петрівцях навіть церква — це поле для пригод, де святе й абсурдне ходять під руку, а півень — може стати частиною богослужіння.