59. ПЕКЕЛЬНА НОЧІВЛЯ В САРАЇ

У Петрівцях настала та ніч, коли електрика зникла, баба Настя образилась на всіх одночасно, а дід Петро заявив, що «діти мають знати, що таке справжнє життя без Wi-Fi і теплих унітазів».

— Хочете пригод? — сказав він, виймаючи зі старої шафи спальники, ліхтарики і… протигаз.

— А це навіщо? — запитав Васько, з острахом оглядаючи спорядження.

— Мало що… У сараї ночуватимете.

І ось ми: Миколка, Васько, Саня Бульба й Тьома Шнурок — герої новітнього сільського експерименту, замкнені на ніч у сараї, що скрипить навіть на повню, коли вітру нема.

— Що це було? — спитав Тьома, коли десь над головою щось гупнуло.

— Певно, кіт… або сова… або прокляття, — буркнув Саня, ховаючись у спальник з головою.

— Це все через тебе, Миколко! — шепнув Васько. — Треба було бабі не казати, що вареники пригоріли!

— Я лише сказав, що вони “з характером”!

Скрип, гуп, плям. Десь упало сіно. А може не сіно.

— Хто зараз підніме дупу й увімкне ліхтарик? — прошепотів Тьома. — Бо я чую, як щось дихає!

— Це Саня, він просто їсть у сні, — пояснив Миколка.

— Я не сплю, — відповів Саня. — І їм горішки.

Усю ніч було чути загадкове: “шурх-шурх”, “хи-хи”, “тук-тук” і ще щось, що схоже на звук, коли хтось жує дерев’яну лопату. Ми спали по черзі, по пів вуха, по пів душі.

Прокинулись уранці — всі, крім Васька. Він сидів у кутку, обійнявши мітлу.

— Вона — добра… Вона мене захистила, — шепотів він.

Вийшли ми з сараю мовчки. Баба Настя стояла з рушником.

— Ну що, вижили?

— А що там було? — спитав Тьома.

— Та нічого. Хіба що бродячий кіт та мій старий будильник у коробці.

— А “хи-хи”? — запитав Саня.

— А то я. На вікно подивитись вийшла.

З того дня сарай офіційно отримав статус “незрозумілої зони”. А ми — ордени хоробрості у вигляді пиріжків і почесного “забути про це до осені”.

Миколка зробив висновок: у Петрівцях навіть сарай — то не приміщення, а випробування долі.