56. КУКУРУДЗА, ЯК СПОСІБ ВИЖИТИ (2020)

У 2020-му світ зупинився. Але не село Петрівці. Тут усе йшло своїм чередом: кури квокчуть, баби зранку кричать “не чіпай черешню, бо руки відірву!”, а діти – діти виживають, як можуть. Історія сталася в розпал літа, коли сонце пекло, інтернет в селі зник частіше, ніж з’являвся, а баба Настя вирішила, що їй треба в райцентр “на обстеження й за квасним порошком”.

Я, Миколка, залишився вдома. Один. Але не зовсім. Бо мама в місті, тато в Польщі, а баба в лікарні – хтось же мав охороняти хатню територію. За мною наглядала компанія, якої боїться навіть дільничний:

• Катя “Розумна” — вона читала “Вікіпедію” до того, як це стало мейнстримом.
   
• Ілля “Пауербанк” — завжди з телефоном і павербанком, але без зв’язку.
   
• Тьома “Ровер” — все життя на ровері, навіть спить на ньому.
   
• Софія “Інста” — головна по історіях, фільтрах і фразі “цей кадр не в сторіс, бо лоб блищить”.
   

Ми всі опинилися в бабиній хаті під наглядом бабиної кішки, яка, здається, таємно працює на спецслужби.
Перші два дні все було добре: їли бабині запаси, пили чай із сушених яблук, ловили Wi-Fi десь біля стіни комори і дивились мультики, поки заряд не сів. Але на третій день стало ясно — їжа закінчується.

— Я зварив останнє пшоно, — сказав Ілля. — Далі буде чай із листя.

— В мене ще є шкірка від банана! — вигукнула Софія, але той банан був ще з червня.

— Бабо Насто! — кричав я в небо, — вернись, я голодний і мені страшно!

Але баба була в місті й казала по телефону:

— Не скигли. У мене уколи, в тебе — огірки.

Та огірки закінчились. І тоді ми вирішили шукати їжу.

— Є один варіант, — сказав Тьома. — У дядька Сави є кукурудза. Поле за городами. Але...

— Але?

— Він ставить капкани. І любить свою кукурудзу більше, ніж дружину.

Операція мала назву “Куку-Код”.
План: прокрастися на кукурудзяне поле, набрати качанів і приготувати суп.
Так, суп із кукурудзи. Або кукурудзяну пасту. Або просто гризти її, поки зуби не втомляться.

Ми вдяглись у чорне. Катя принесла мапу села, роздруковану з Google Maps ще з 2017 року.
Ілля зарядив усі телефони.
Софія зробила селфі “перед небезпекою”, щоб, у разі чого, було “останнє фото”.

Вночі ми вийшли.

Йшли полем. Під ногами – трава, у повітрі – комарі, в голові – страх. Але ми були голодні. А голодні діти — найнебезпечніші.

Нарешті ми побачили поле кукурудзи. Воно шуміло. Як океан. Жовтий, стиглий океан надії.
Ми ввійшли.

Ілля зразу вхопив перший качан і сказав:

— Це буде моє трофейне.

— Спочатку зварити, потім хвастатись, — кинула Катя.

Ми набрали повні рюкзаки. Але раптом… дзень!
Пастка.

— Що це? — запитала Софія.

— Банки. На дротах. Дядько Сава все підключив. Це система сповіщення. Тікаємо!

Ми бігли. Але не туди. Потрапили в якусь яму. А потім перед нами з’явився він.
Дядько Сава. У капелюсі, з ліхтариком, із виразом: “О, прийшли на моє золото?”

— Діти, ви що?! Ви ж могли отримати струм! Або — кулінарну поразку!

Ми мовчали. Стояли, як школярі після двійки. А потім Катя зробила крок уперед і сказала:

— Ми голодні. І ми діти. Не хочеш — не давай. Але кукурудза – це спосіб вижити.

Сава помовчав. А потім…

— Йдіть до мене. Я вам сам зварю.

Ми сиділи на його подвір’ї. На лавці. Їли гарячу кукурудзу з сіллю. Пили компот із малиною.
І він розповідав:

— Я вирощую її не просто так. Коли було важко – кукурудза рятувала. Це моя звичка виживання. І якби не вона, я б не дожив до пенсії.

Повернулись ми не тільки ситими, а й із торбою качанів “на завтра”.
Софія виклала фото з підписом:
“Справжній виживальник — це той, хто знайде кукурудзу навіть у локдаун.”

А баба Настя приїхала на п’ятий день. Побачила, що ми живі, і сказала:

— Ну, бачу, вижили. Кукурудза допомогла?

— Так.

— А от якби ви ще й город пололи…

З того часу ми знали:
у селі завжди є шанс вижити — якщо поруч кукурудза, гарна компанія, і трохи наглості в душі.