55. СІМ’Я БДЖІЛ І ВУЛИК, ЯКИЙ ВИБУХНУВ

Якщо у місті діти йдуть у кіно, щоб отримати адреналін, то в селі достатньо просто глянути в очі бабі Теклі, коли ти стоїш біля її вулика. І ось одного дня у 2003-му я, Миколка, стояв там. У джинсах, з відром, із виразом “а може, й не треба було”.

А почалося все з того, що на сходці у клубі баба Текля, головна бджолярка села і частково — богиня меду, сказала:

— Цього року бджоли пішли на рекорд. Вони не просто літають — вони організували робочий цех. Якщо так далі піде, то ми Петрівцями весь район намедимо.

І тоді в мене в голові увімкнувся той самий перемикач, який активується, коли ти дитина і думаєш: “О, нова тема для пригоди!”

Ми зібрались з хлопцями і дівчатами біля старого дуба:

• Я — Миколка, голова всіх ідей, які можуть погано закінчитись
   
• Саня Бульба — сильний, але трохи лінивий, зате коли чує слово “мед” — перетворюється на спринтера
   
• Оля-Окуляри — наш науковий мозок, носить блокнот і все записує, навіть те, чого не бачила
   
• Тьома Шнурок — технік, носить в кишені викрутку і дроти, бо “а раптом щось зламається, а я зламаю ще більше”
   
• Петрик-Парник — фахівець із рослин, комах і “гармонійного існування у світі”
   
• Васько-Бешкетник — окрема планета. В руках у нього завжди або щось горить, або ось-ось почне
   

Цього разу до нас приєднались нові персонажі:
близнюки Зіна і Клим, яких усі називали Климозіни. Вони носили однакові куртки, саморобні окуляри з бляшанок і ходили парою, як пінгвіни з поганим настроєм.

— Ми дослідники, — казали вони. — Ми тут, щоб каталогізувати комах і вивести середню швидкість бджоли при стресі.

— Ми — село. І ми тут, щоб вижити, — відповів Саня.

План був простий: підійти до вулика баби Теклі, подивитись, як там бджоли, зняти “наукове відео” і втекти до того, як тебе вкусять у лоба.

Проблема в тому, що баба Текля не дозволяла навіть дихати біля вулика без дозволу. Її бджоли мали імена. Вона до них зверталась “діти мої”. І щонеділі співала їм "Ой там на горі".

Але ж ми не злочинці. Ми — дослідники. А ще — дурнуваті в захваті від пригод.

— Потрібно заспокоїти бджіл, — сказав Васько. — Я чув, що дим їх уповільнює.
— А що буде, якщо дати трохи диму?
— Це як чай, але для бджіл.

Він приніс саморобну димову шашку. Ну, як шашку... Банка з отвором, набита сухою м’ятою, лушпинням цибулі і “секретним інгредієнтом” (який ми потім дізнались — це залишки феєрверку).

День експерименту був сонячний. Ми підійшли до вулика. Баба Текля в той момент поїхала до клубу на репетицію хору. У нас було… 40 хвилин.

Васько підпалив шашку. Пішов дим. Ми підсунули банку ближче.

— Бджоли реагують! — радісно вигукнула Оля. — Вони… повільнішають!

— Це не повільнішають, — сказав Клим. — Це вони дивляться на нас, як на загрозу.

— Тікаємо? — спитав Петрик.

— Поки не бахнуло — не тікаємо! — впевнено мовив Васько.

І от тоді…

БАХ.

Все сповільнилось.

Спочатку — глухий гул.
Потім — спалах.
Потім — літній медовий дощ… з уламків вулика, віску, рамок і гнівних бджіл.

Я пам’ятаю, як Саня закричав “Мама!”, Тьома впав у кущ, Петрик обійняв кропиву, Зіна розвернулась і пішла задом, а Клим просто вигукнув:
— Ми побачили, як виглядає смерть.

Бджоли не нападали. Вони просто літали. Без вулика. Без організації. Як розгніваний студентський гуртожиток після відключення світла.

І тоді з’явилась вона. Баба Текля. З клубу.
У халаті. З віником.
З очима, які бачили три війни і одну медову зраду.

— Що ви… наробили?

Ми мовчали.
Васько винувато підняв банку.
Оля показала блокнот з записом “експеримент вийшов з-під контролю”.
Климозіни сказали, що готові відбути покарання у формі роботи в архіві.

Баба Настя підійшла слідом. Побачила картину. І спитала:

— Що, знову наука?
— Так…
— Діти, ви ж тільки вчора обіцяли не лізти до качки з динаміком…

Покарання було жорстке.
— Відновити вулик.
— Зібрати залишки.
— Принести 3 літри меду (не з магазину!)
— І головне — вибачитись. По-чесному. Зі словами “Я тупий, але тепер трохи розумніший”.

Ми зробили все.

Баба Текля пробачила. Вона навіть сказала:

— Ну, зате тепер мої бджоли переїдуть у новий вулик. І назву його “Пекельний №2”, на згадку про вас.

І тепер у Петрівцях є правило:
“Якщо хочеш диму — краще йди до баби Насті. Її борщ так парує, що бджоли самі лягають і не рухаються.”