53. ВЕСНА, ЖАБИ І КАТАСТРОФА В РІЧЦІ

Весна в селі — це не просто тепло. Це коли повітря пахне димом, мокрим гноєм і надією, що цього року хтось нарешті закриє кватирку у клубі. Але той рік був особливий. Бо тоді у Петрівцях вперше за багато років жаби прийшли раніше від весни.

Почалося все з того, що баба Настя прокинулась о четвертій ранку, вискочила на двір, а там… квакання. Таке, що навіть пес Рекс піджав хвоста й зайшов у будку з молитвою.

— Це що? — спитав я, коли вийшов за чаєм.
— Це… прорив, — сказала баба. — Прорив жаб.

І дійсно — в річці, що за городами, почалась якась амфібійна революція. Жаби були скрізь: на березі, на дошках, на городі, в калюжі, навіть одна — у старому чоботі діда Панаса. І всі квакали, як на замовлення.

Ми зібрали команду:

• Саня Бульба — жабознавчий ентузіаст (насправді просто хотів спіймати одну для “змагань”),
   
• Оля-Окуляри — проводила “аналіз жаб’ячого соціуму”
   
• Тьома Шнурок — змайстрував радіопастку для вивчення жаб’ячих звуків
   
• Петрик-Парник — приніс відро і сказав, що хоче “зробити жаб’ячий акваріум з елементами екосистеми”
   
• Я, Миколка — просто хотів зрозуміти, чому річка перетворилась на квакаюче пекло.
   

Ми підійшли до річки. Там було… болото і жаби. Багато. Вони сиділи рядами. Дивились на нас. І квакали. Не просто так. А ритмічно.

— Це не просто жаби, — прошепотіла Оля. — Це — оркестр.

— А може, це змова? — спитав Саня. — Вони планують наступ?

— Ні, це вони на весіллі, — сказала баба Настя, яка теж підійшла. — Весна прийшла — в них період романтики. А вам аби з того драму зробити.

— Та ні, бабо, вони реально якісь підозрілі!

— Ти теж іноді підозрілий, але ж тебе ніхто не ловить у відро.

Увечері в річці почалась справжня вакханалія. Жаби квакали так, що у хаті деренчали банки з огірками. Дід Панас пробував включити телевізор, але сигнал губився на частоті “КВАК”.

А вранці… почалась катастрофа.

Ми прокинулись від крику:
— ВОДА ПІШЛА!!!

Річка… вийшла з берегів. Не сильно, але достатньо, щоб затопити половину поля тітки Галі, зайти в погріб Марини Петрівни, і понести на собі три крісла з клубу (ніхто не знає, як вони там опинились).

А головне — вся річка була повна жаб.
Не просто повна. Суцільна квакуча маса.

Ми кинулись рятувати.
Петрик біг із відрами, кричав:
— Беріть живе, залишайте калюжу!
Саня намагався спіймати “найбільшу”, бо казав, що вона “керівниця угруповання”.
Оля розмахувала зошитом і кричала:
— Я фіксую! Вони організовані! В них є дисципліна!

А потім ми впали.
Прямо в річку.
Прямо на жаб.
Прямо по пояс у мокрому весняному болоті, яке пахло старим сіном і весняним провалом.

Баба Настя побачила це все, зітхнула, підійшла до берега, поставила руки в боки і сказала:

— Якщо ви не вийдете з води за хвилину, я прокляну жаб, вас і той ваш зошит із назвою “Жаб’ячий апокаліпсис”.

Нас витягли.
Річка відступила.
Жаби — ні.

І тільки через три дні з’ясувалось, що просто на дамбі хтось відкрив шлюз, щоб “прочистити русло”, і жаби просто скористались моментом.
А шлюз відкрив… дід Омелян. Бо “так колись робили, і жаб було менше”.

У клубі повісили плакат:
“Жаби — це не вороги. Це весна з амфібіями.”
А Оля написала наукову роботу:
“Квакання як дзеркало сільської ідентичності.”

Ми тепер, коли чуємо жабу, не боїмось. Просто трохи стишуємо телевізор.

А баба Настя каже:
— Весна — то не весна, якщо в неї не влізло щось живе, слизьке і дуже голосне.