52. ЗМАГАННЯ З БІГУ ВІД ВЧИТЕЛЬКИ МАРИНИ

У 2020 році в селі Петрівці спортом вважалося все, що включало піт, лайку і падіння в кропиву. Наприклад, доїхати на велосипеді до крамниці, не впустивши пляшку з квасом. Або зловити курку з першого разу. Але тоді з’явилась вчителька Марина Петрівна — і зіпсувала все своїм ентузіазмом.

Вона була новенька. Приїхала з району, мала спортивний костюм “Adidas”, який насправді був “Abibas”, і звичку казати фрази типу:
— “Рух — це життя!”
— “Ваші легені мають дихати, а не лежати в шухляді!”

І ось вона вирішила влаштувати змагання з бігу. Для всіх. Хто вміє дихати, той — уже потенційний чемпіон.

— Буде траса!
— Буде старт!
— Буде фініш!
— Буде приз!

А коли вона сказала “приз”, у баби Насті здригнувся вареник у ложці.

— Приз?! Це що — знову халява за біг? Це суперечить законам сільської логіки!

Марина Петрівна розвісила афіші по селі:
“Гонка за життям! Великий сільський марафон! Приз — сюрприз!”

І всі почали тренуватись.

— Саня Бульба бігав довкола хати, їв через раз і називав це “карбоване кардіо”.
— Петрик-Парник біг із відром, бо сказав, що “тільки так тіло запам’ятає навантаження”.
— Тьома Шнурок намагався бігти з рацією і кричав у неї: “Позиція — волога, нога — травмована, потрібна каша!”

А я… я просто хотів перемогти. Щоб баба Настя пишалась. Щоб потім у школі не казали: “О, то ти той, що впав у калюжу після двох метрів”.

Баба Настя не підтримувала.

— Біг — то не сільська штука. Біг — то ознака, що або ти щось украв, або за тобою гоняться.

— Бабо, це змагання! Це спорт!

— Та який спорт? У нас спорт — це мотика і вчасно втекти від гуски.

Але вона все одно мені пошила спортивну форму. З джинсів. І вишивки. І написом на спині: “Тримайся, як можеш!”

Настав день “Гонки за життям”.

Марина Петрівна вийшла на майдан, вся в яскравому костюмі, зі свистком і шаленим вогником в очах.
Під ногами — розмітка крейдою.
На фініші — лавка з термосом і пиріжками (баба Настя таки пекла, але “тільки для тих, хто вижив”).

Ми вишикувались. Саня — у футболці з написом “Я не здамся”.
Петрик — із двома пульсометрами (один для рослин, на всяк випадок).
Я — у джинсах із вишивкою.
Позаду — глядачі. Вся вулиця. Дід Панас навіть поставив стільця і тримав табличку “Миколко, не впади!”

— НА СТАРТ! — крикнула Марина.
— УВАГА!
— БІГ!

Ми рвонули.

Саня — першим. Бо зранку не снідав.
Я за ним. Серце гупає. Джинси хрумтять.
Тьома — біг, як той вітер, але впав у мурашник і зразу знявся з траси.
Петрик зупинився на 13 метрах, щоб перевірити вологість трави.

Я біг. Повз курей. Повз паркан. Повз дядька, що кричав: “Молодець! Бігти — це як красти, тільки чесно!”

Мене перегнала дівчина з 6 класу. Потім баба Галя з палицею. Потім сусідський пес, який просто вирішив “підтримати динаміку групи”.

Фініш.
Я пробіг, упав, захекався.

Марина підбігла, вклала мені в руку… медаль. З фольги. І сказала:

— Ти — чемпіон у категорії “Мотивація понад все!”

Я озирнувся. Саня сидів у калюжі. Тьома їв пиріжок. Петрик міряв свій пульс.
А баба Настя стояла, усміхалась і сказала:

— Та нічого, біг — то таке. Головне — щоб ти не став політиком. Вони теж бігають, але ніхто не знає — навіщо.

Після змагань у клубі вручили “дипломи”:

• Саня — “за найгучніше дихання”
   
• Петрик — “за науковий підхід до пітливості”
   
• Я — “за стійкість, попри джинси”
   

Марина Петрівна ще довго розповідала, що “справжня перемога — у голові”.

А ми знали:
справжня перемога — в тому, щоб не впасти на старті, не з’їсти пиріжок чужий, і щоб баба Настя дала компот після всього.