51. ЯК Я БУВ «ГОЛОВОЮ КОЛГОСПУ» 3 ДНІ

У селі Петрівці є речі, які не піддаються логіці: наприклад, чому корова Муся боїться лише вівторка, чому дід Панас ховає сало у димарі, і як я, Миколка, став головою колгоспу. Тимчасово. На три дні. Але з усіма повноваженнями.

Почалося все з одного листа. Дядько Гнат, офіційний голова нашого колгоспу (він же — головний борщовий стратег, міністр огірків і верховний глядач на всіх сходках), поїхав у райцентр на якийсь там «курс з агроінновацій». Тобто — на рибалку. На три дні.

Але перед від’їздом залишив листа, в якому було написано:
“На час моєї відсутності виконання обов’язків голови колгоспу доручаю тимчасово Миколі, бо він один раз грамотно заповнив бланк про кроля.”

І все. Без мокрої печатки, без пояснень, без запасу гречки на випадок колапсу.

У перший день, коли я зайшов у кабінет голови, мені видали ключі від сейфа (в якому були тільки канцелярські кнопки і один календар з 2003 року), чайник без кришки, блокнот із написом “Щоденник рішень” і ручку, яка писала тільки боком.

Секретарка Марія Петрівна подивилася на мене з виразом “ага, ще один клоун прийшов” і сказала:

— Ви хочете каву?
— А є?
— Нема. Але я так маю питати.

Я сів у крісло, і воно підо мною захруснуло, як сухарик. У цей момент я зрозумів — буде весело.

Вже за годину до кабінету вишикувалася черга. Першим прийшов дід Панас.

— Я прийшов заявити, що козел Марини гризе мій паркан. Це акт агресії. Вимагаю створити комісію з козлиної поведінки.

Потім Марина:

— Нехай дід Панас не вигадує. Мій козел патріотичний, він гризе тільки ті паркани, які пахнуть ворожим лаком!

Потім баба Галя:

— Мені треба дозвіл, щоб розширити межі моєї клумби до тротуару, бо там “енергетично сильне місце”.

За нею прибіг Саня Бульба:

— Можна я відкрию в сараї кінотеатр? Я вже нарізав табуретки! А ще приніс DVD із “Піратами Карибського моря” — правда, звук португальський, але там усе ясно по міміці.

Я записував усе в блокнот і ставив галочку там, де “можливо, але тільки якщо ніхто не зламає ноги”.

А тоді з’явилися сусіди. Усі. Одразу. Їх було шестеро. З усіх боків.

Один просив дозволу будувати теплицю посеред вулиці (“то буде арт-інсталяція з огірків”), другий — щоб його гусака офіційно записали охоронцем, бо він “лає на всіх, навіть на поштарку”, а третя — щоб я дозволив грати музику після 23:00, бо “якщо не слухати Іво Бобула на повну, то й шкарпетки сохнуть довше”.

Я підписав усе, бо боявся, що вони з’їдять мене живцем.

День другий був ще гірший.

Прийшов інспектор з району. Сказав:

— Де тут голова?
— Я.
— Ха!

І пішов. Я образився.

Потім почалися анонімні скарги. Хтось підкинув мені записку:
“Голова Миколка взяв хабар — пиріжок і не поділився.”

Баба Настя прийшла:

— Слухай, ти що, вже реформував лавки?
— А що?
— Бо одна впала, і дід Панас думає, що ти їх здав на металобрухт.

Потім мені принесли проєкт нової таблички:
“Петрівці — територія правди і вареників. Голова — дитина, але нормальна.”

Я навіть трошки заплакав.

На третій день я вирішив утекти. Справжньо. Поїхати в місто, працювати касиром.

Але баба Настя зупинила мене в коридорі, дала шмат сала і сказала:

— Ти вже, як справжній політик. Вже хочеш втекти — значить, прийшов час лишитись.

І я лишився. І написав перший указ:

“Відтепер усі гусаки мають право охороняти, але не клювати в шкарпетку. Після 22:00 — тільки тихий Іво Бобул. А пиріжки — ділити з головою.”

Коли повернувся дядько Гнат, я передав йому крісло, календар і той самий блокнот, на останній сторінці якого було написано:

“Влада — то не мед. І не сметана. Вона як борщ без ложки — ніби є, а як їсти — не ясно.”

Він мені подякував. Баба Настя посміхнулася. А я — пішов відсипатися.

І село знову зажило звично.
А ще довго казали:

— Пам’ятаєш, як той малий три дні колгоспом рулював?
— Ага. То були добрі дні. І пиріжки тоді були завжди…
— Бо ділився.
— Ото і вся політика.