49. ПЕРШИЙ РАЗ НА ВИБОРАХ (І ОСТАННІЙ, ЗА ТІ ГРОШІ)

У Петрівцях усе завжди вирішує баба Настя. Але цього разу вона тільки спостерігала, бо настав день, якого я боявся і чекав одночасно —
Мій перший раз на виборах.

Офіційно я ще не мав права голосу — бо паспорт у баби на печі, а дата народження в голові в неї змінюється щосвята. Але як сказала сама баба:

— Ти не голосуєш — ти спостерігач. А спостерігач — то теж стратег.

Вибори в селі — це не просто демократія. Це велика вистава на відкритому повітрі з гречкою, палатками, мегафонами й обіцянками, які навіть свині сприймають як жарт.

Цього разу було двоє головних кандидатів:

1. Степан Іванович Вдовиченко — від району, з костюмом і “планом розвитку громади”.
    
2. Тьотя Люба — місцева легенда, продавчиня з магазину, балотується “бо набридло мовчати”.
    

І один темний кандидат — Дід Омелян, який заявив, що він “не йде, а стоїть” і взагалі “не з цим часом, а з кращим”.

Усе почалося за тиждень.
На площі з’явились палатки з логотипами, які ніхто не міг прочитати. Один був з написом “Відродження”, інший — “Новий шлях”, а третій — просто “Шлях”. Всі давали пакунки.

— Миколко, йди — візьми собі «подарунок» від кандидатів, — сказала баба. — Але обіцяй, що їм нічого не обіцяєш!

У подарунку: пачка гречки, мило, сірники, календар з лицем Степана Івановича і ручка, яка не пише.

Я приніс усе додому. Баба подивилась і сказала:

— Гречка — добре. Мило — побачимо. Календар — спалити. Ручку — в колекцію “Не те, що обіцяли”.

На зустрічі з виборцями в клубі Степан Іванович вийшов на сцену, поправив краватку і сказав:

— Я — за майбутнє!

— Ми — за печене! — відповіла тьотя Галя.

— У моїй програмі — дороги, школа, стадіон…

— А ми хочемо лавку під липою! — вигукнув дід Панас.

— І туалет! — додала хтось із заднього ряду. — Бо той старий дихає погано!

Степан Іванович щось обіцяв, але мікрофон не працював. Потім прийшла баба Настя, подивилась на нього і спитала:

— А ти сам коли останній раз тримав лопату?

— Я… розвивав бізнес.

— Так і скажи: лопату бачив по телевізору.

Тьотя Люба прийшла без костюма. В тапках. І сказала:

— Доброго дня. Я тут живу. І в мене нема гасел. Але як стану головою — закрию каналізацію біля школи і відкрию нову лінію ковбаси. Бо ковбаса — це святе.

Сільрада аплодувала. Навіть пес Рекс гавкнув. Всі зрозуміли: боротьба буде рівна.

Наступного ранку я прокинувся і почув бабину фразу:

— Миколко! Нас намагаються купити.

— Що?!

— До мене підійшли з "Нової сили" і дали 100 гривень. Сказали — проголосуй “як слід”.

— А ти?

— Я взяла. Але сказали, що то “просто компенсація за витрачений час”. Ага, компенсація! Я цим часом ще й буряк начистила.

— Що будемо робити?

— План “Б”: влаштовуємо таємну операцію — “Капустянка”.

Ми зібрали штаб: я, Саня Бульба, Оля, Тьома, Петрик і баба Настя.
Мета: відслідкувати, хто і як скуповує голоси.
І найголовніше — зрозуміти, куди дівається обіцяне варення зі слів кандидата з партії “Живи солодко!”

Ми стежили за ділянкою. Заходили під виглядом “виборців-початківців”. Один раз мене спитали, скільки мені років. Я відповів:
— Стільки, скільки треба, щоб не повірити в “краще завтра без гречки сьогодні”.

Головна драма настала в день голосування.

Село поділилось на три табори:

• Ті, хто вже взяли “подарунок” і сиділи вдома.
   
• Ті, хто йшли “голосувати серцем”.
   
• І ті, хто в клубі на дивані, з чаєм, казали: “А яка різниця? Все одно дірки в дорозі й дірки в бюджеті.”
   

Баба Настя взяла паспорт, дід Панас — окуляри, я — блокнот.

На вході нас зустрів Степан Іванович.
— Вітаю! Вірю, ви зробите правильний вибір!

— Зробимо, — сказала баба. — Але не ти його нам підкажеш.

Ми проголосували.
На виході стояв хлопець з району. Запитав:

— Ви з Петрівців?

— А ти з Полтави? — спитала баба.

— Звідки ви знаєте?

— По туфлях. Вони не бачили пилу.

Після підрахунку голосів з’ясувалось:
виграла тьотя Люба.
З перевагою в 7 голосів.

— Як?! — кричали з району.
— Як?! — питали журналісти.

— Так! — сказала баба Настя. — Бо тут голосують не за рекламу, а за борщ.

Я сидів на лавці, дивився на небо й думав:
— Мій перший раз на виборах… І останній.
— За ті гроші — точно.

Бо вибори — це не про обіцянки. Це про бабу, яка знає, що село треба тримати не словами, а картоплею, борщем і правдою.