47. ВЕЛИКИЙ РЕЙД НА БУРЯКОВУ ПЛАНТАЦІЮ

У селі Петрівці буряк — то не просто овоч. То наша віра.
З нього тут роблять усе: борщ, закрутки, добриво, компреси від кашлю, фарбу для яєць і навіть маски для обличчя (дід Панас якось переплутав з гірчичниками — досі червоний, як партквиток).

Але цього літа все пішло шкереберть, коли на південному полі з’явилась вона —
таємнича бурякова плантація.

Спочатку ми нічого не підозрювали. Ну, поле й поле. Але потім дід Панас сказав:

— Там буряк росте дивний. Не росте — а шипить.

— Як це — шипить? — спитала баба Настя.

— Я почув. Підійшов. А там — шум, ніби телевізор без антени.

Ми, звісно, вирішили перевірити.
Я зібрав основний склад експедиційної групи:

• Я, Миколка — командир.
   
• Саня Бульба — відповідає за маскування і бутерброди.
   
• Тьома Шнурок — технік і копач.
   
• Оля-Окуляри — науковий супровід, слідить, щоб буряки не стали свідомими.
   
• Петрик-Парник — фахівець з поливу і тіньових операцій.
   

Ми вирушили в розвідку.

Поле виглядало… надто ідеально.
Буряки рівні, мов по лінійці. Листя глянцеве. Навіть запах — не звичайний, а з якимось… апгрейдом.

— Це буряк 2.0, — прошепотіла Оля. — Я читала про таке. Його могли створити в агролабораторії.

— Може, це ГМО? — спитав Саня.

— Може, це ГФО — генно-фантастичний організм! — додав Тьома.

Ми обійшли поле. Біля нього стояв паркан із сітки, якого ніхто не ставив.
А на табличці писало:
“ОХОРОНЯЄТЬСЯ. НЕ ВЛАЗИТИ. НЕ ПИТАТИ. НЕ ДИХАТИ БУРЯКОМ.”

— Це що, військова база? — пробурмотів Петрик.

— Це… виклик, — сказав я. —
План: нічний рейд. Мета — дізнатись правду.

Наступної ночі ми були готові.
Одягнені в темне. У Тьоми — лопата. У мене — блокнот для нотаток. У Санька — термос з компотом (бо ніч довга).

Ми перелізли паркан і повзком поповзли між рядками буряка.

— Не шуміть! — шепотів я.
— Це не я. Це буряк чхає, — прошипів Саня.

У центрі поля ми знайшли… будку. Маленьку. З дверима і... антенами.

— Це база, — сказала Оля. — Це явно не для закруток.

І тут двері відкрились.
Вийшов чоловік у халаті. З ліхтарем. І… буряком у руках.

— Ви хто? — спитав він.
— А ви? — спитав я.

— Я — кандидат біологічних наук. Ми тут проводимо експеримент. Новий сорт буряка.
— Без дозволу села?!
— Нам дозволив район.
— Район? Район нічого не знає про сало! А ви — про буряк?!

— Це... енергетичний буряк. Його сік — заряджає акумулятори. І... трохи електризує кішок.

Ми були в шоці.

— Ви перетворили святе на зарядку?!
— Це майбутнє!

— Це кінець! — закричав Петрик.

Ми втекли. Повідомили бабу Настю. Вона довго мовчала. А потім сказала:

— Рейд. Повний. До світанку.

Наступної ночі все село піднялось.
Бабусі — з відрами. Діди — з граблями. Діти — з палками. Ми — з гнівом.

О третій ранку ми увірвались на поле.
Викопали 17 буряків. Один з них світився. Один — пах мандарином. Один — плюнувся.

Але головне — ми їх врятували.

Після цього на сільраді з’явився плакат:

"ПЕТРІВЦІ — ТЕРИТОРІЯ ЧИСТОГО БУРЯКА.
НІ — МОДЕРНІЗАЦІЇ. ТАК — ДОБРОМУ БОРЩУ."

А буряки? Ми посадили їх в окремому городі. Поруч з вівсянкою. Вони, здається, подружились.

І тепер, якщо буряк трохи вібрує — ми не боїмось. Ми знаємо: це просто натяк на майбутнє. Яке не обов’язково має бути без борщу.