46. ШПИГУНИ З РАЙЦЕНТРУ І ВКРАДЕНЕ САЛО

У селі є речі, яких не можна торкатися. Старі ікони. Бабині соління. І — головне — сало з погреба. Особливо те, яке баба Настя тримає в спеціальному ящику, обгорнуте в газету з 1986-го і підписане "НА ВИПАДОК ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ КРИЗИ".

І от одного ранку, коли я прокинувся від запаху смаженого хліба, почув бабин крик:

— МИКОЛКО!!! ПОГРЕБ ОБІКРАЛИ!!!

Я зіскочив, ледь не налетів на кота Тишка і злетів у підвал.

— Що? Як?
— САЛО!!! НЕМА!!!
— Може, дід з’їв?
— Дід не доживе до обіду, якщо це він. Це не просто з’їли. ЦЕ ВИКРАЛИ.

Я подивився. Дійсно: замок розпиляний. Ящик відкритий. Газета — порвана. І головне: тієї самої стратегічної палички копченого не було.

— Це… змова? — прошепотів я.

Баба кивнула.
— Можливо… з райцентру.

Я негайно зібрав команду:

• Саня Бульба — експерт із запахів і теорій змови,
   
• Тьома Шнурок — технік, який може зробити рацію з чайника,
   
• Оля-Окуляри — аналітик, що веде досьє на кожну підозрілу курку,
   
• Петрик-Парник — спеціаліст з камуфляжу і рослинного прикриття.
   

Ми оглянули місце злочину. Саня понюхав землю:

— Пройшли три людини. Один у гумових чоботах. Один — у парфумі “Кобра”. І один, схоже, без шкарпеток.

— Райцентр, — підтвердила Оля. — Там всі так ходять.

Тьома приніс з підвалу стару карту погреба — виявилось, під хатою є ще один хід.

— Можливо, шпигуни знали про нього. Вони діяли професійно.

— Але навіщо їм сало?

— Це не просто сало, — сказала баба Настя, коли ми їй доповіли. — Це переможне. То з весілля 1999 року. В ньому сила, жир, душа роду. Якщо вони з нього зроблять канапку — ми втратимо Петрівці. Символічно.

Ми вирішили:
МІСІЯ “САЛО” розпочалась.

Перший крок — опитування підозрюваних.
Ми пішли до сільради.

— Ви щось підозріле бачили? — питали ми у Марії Петрівни.

— Вчора вночі я чула, як щось шкребеться. Подумала, то дід Пилип — він часто шкребеться. Але потім побачила силует! У кепці! І… з ліхтарем!

— Райцентр. У них у всіх ліхтарі. Для змов.

Тьома зробив фотоскладений портрет: "Людина в кепці, середнього розміру, з ліхтарем і, можливо, бутербродом".

Наступний етап — засідка біля погреба.

Ми розклали пластикові банки з кефіром (на випадок спраги), сховались за бур’янами, і чекали.

О другій ночі з’явився силует. Ішов обережно. Обнюхував повітря.

— Це він! — прошепотів Саня.

Я вискочив із лозиною. Тьома увімкнув ліхтар. Петрик кинув квасолю (погано прицілився, але жест важливий).

— СТОЯТИ!!!
— Та ви що, здуріли?! — закричав дядько Грицько. — Я кабачки прийшов у погріб забрати!

Ми вибачились. Але шпигуном він міг бути. Ми внесли його в список: "Можливо — кабачковий агент".

На третій день стало ясно: ми не знайдемо їх просто так. Треба проникнути у саме осине гніздо — в райцентр.

Баба Настя дала нам трохи грошей і сказала:

— Їдьте. Але якщо не повернете сало — можете там і лишитись.

Ми вирушили автобусом “Петрівці – Центральний ринок – Гуманітарка – Пекло”.

У райцентрі нас вразив сморід асфальту, звуки маршрутки і... кількість людей у шльопанцях на носок. Це було інше життя. Модерн. Ідеальне місце для шпигунської бази.

Ми розділились.

— Я піду на ринок, — сказав Саня. — Шпигуни завжди беруть собі хліб і олію.

— Я в кіоск — перевірити оголошення, — додала Оля. — Раптом десь є "Продам сало, древнє, з історією".

— Я піду у “Кулінарію”, — мовив Тьома. — Вони можуть використати сало в піцці. Це буде знущання.

Ми зустрілись за годину.

— Є новини?
— Є! — сказав Петрик. — Я почув, як хтось казав: “Сьогодні знову з салом!”

— Це пароль?

— Можливо. А можливо, меню.

І тоді ми зайшли до місцевого кафе “У Валентини”.

Заходимо.
На полиці — бутерброди з салом. Товстий шар. Білий. Блискучий.

— Це воно, — прошепотів я.

Оля дістала лупу. Саня зробив селфі з канапкою. Петрик нюхнув — і заплакав.
— Це… наше. Я відчуваю м’яту з того городу…

І тут з кухні вийшла вона.
Кухарка в кепці. З ліхтарем. І… шрамом у формі огірка.

— Вам щось?
— Ми… сало. Ми його знаємо.

Вона глянула.
— Ви… з Петрівців?

— Так.

— Тоді… слухайте.

І вона розповіла.

Колись вона жила в Петрівцях. Бачила сало баби Насті. Мріяла. Але переїхала. І от, повернулась до райцентру — і не витримала. Вночі, з колишніми однокласниками (тепер — клуб “Гастрономічна змова”), прийшла, проникла, взяла лише один шматок.

— Ми не хотіли зла. Просто… це найкраще сало в області.

— То вертайте його!

— Ми вже не можемо. Ми… з’їли.

Це був найболючіший момент мого літа.
Але ми лишилися стояти.

— Ви… повинні вибачитись.
— Ми готові.

— І… дати бабі Насті рецепти ваших канапок. Бо хоч вона і злиться — але цікава.

Наступного дня вони приїхали до Петрівців.
Попросили пробачення. Привезли кілограм нового сала, трохи консервації і листа:

“Шановна Насте!
 Ваша школа сала — це легенда. Ми не встояли.
 Пробачте. І навчіть.”

Баба Настя довго мовчала.
А потім сказала:

— Добре. Але з мене — тренер. З вас — дисципліна.

І так у нас з’явився новий гурток:
"Сало як культурний код: практика, теорія, і шмарклі на хлібі."

І село знову зажило. З миром. І трохи більше сала.