44. СОБАКА ВУГЛИК І ТЕ, ЯК ВІН ЛАЯВСЯ ЛЮДСЬКОЮ

У кожному селі є пес.
У Петрівцях таких було з десяток: один хрипів, другий підспівував баяну, третій крав шкарпетки з мотузки й ховав під клубом. Але серед усіх був один, про якого говорили пошепки, а баби при його появі хрестили відро з картоплею.

Це був Вуглик.

Вуглик — чорний, як сажа, пес середнього розміру з великим комплексом Наполеона. Всі в селі вважали, що він «недогледжений», «погано вихований» і «той самий, що гавкав на голову райради», але найголовніше — він… лаявся людською мовою.

Не гавкав. Не гарчав. Лаявся. І саме людською.
Не так, щоб «привіт, мене звати Вуглик», ні. Але коли ти мимо проходив і ненароком спіткнувся — він встав і виголошував:

— АЙ, БЛІН, ТА ТИ ЩО, СЛІПИЙ, ЧИ ЩО?!

І ти зупинявся. Дивився. Він дивився на тебе. І знову:

— ХОДИ ЗВІДСИ, НЕНОРМАЛЬНИЙ.

Це не була фантазія. Це знали всі. І саме з цього почалась одна з найбожевільніших історій літа.

Все почалось, коли я, Миколка, мив відро. Просто стояв собі біля колонки, мило тер ганчіркою і думав, чому з мого боку села чути крики. А тоді почув:

— ТАК, ПІДІЙДИ СЮДИ, Я ТЕБЕ СПИТАЮ!

Обертаюсь — а там Вуглик. Стоїть біля хвіртки дядька Микити, гарчить і говорить! Саме говорить.
Не співпадає з форматом нормального собачого лая. Бо лая — це «гав-гав». А тут — інтонація, паузи, зміст!

Я закляк.

— Ти шо, вуха загубив? — буркнув Вуглик і пішов у город, бурчачи щось на кшталт: «ні грамотності, ні поваги».

Я не витримав. Побіг до баби Насті.

— БАБО!!! СОБАКА ЛАЄТЬСЯ!!
— Що?
— Не просто "гав"! Він мене обізвав "пеналом без наповнення"!
— То ти, може, справді виглядав як пенал...

На наступний день я зібрав друзів: Саню Бульбу (він все ще не вірив, що Вуглик говорить), Тьому Шнурка (він казав, що бачив, як той читає газету, але соромився сказати), Олю-Окуляри (вона підозрювала собаку у зв’язках із секретною лінгвістичною лабораторією), і Петрика-Парника (який приніс морквину і сказав, що її мова універсальна).

Ми розпочали спостереження.

Спершу нічого не було. Вуглик вів себе, як звичайний пес. Обнюхував, крутився, іноді гаркав, але не в тему. І тут прийшла баба Галя. Вона спіткнулась, упала і...
— ІДІОТКА! — пролунало з-під лавки.

— ОГО!!! — крикнув Саня.
— ЦЕ ЛЮДСЬКЕ!!! — заволала Оля.
— Це... грамотно! — вказав Петрик.

І почалось.

Ми стали фіксувати Вугликові фрази. Найпопулярніші:

• «Та закрийся вже, півень недоварений!»
   
• «Глянь на себе! Капець у шапці!»
   
• «Бачив я таких, у підвалі в буряках!»
   
• «Не гавкай, не твій день.»
   

Але кульмінація настала, коли до села приїхали журналісти з “Сільського часу”. Чули чутки, що “в Петрівцях є пес, який лається краще, ніж п’яний дядько на виборах”.

Вони поставили камеру, увімкнули мікрофон і...
Вуглик мовчав.
Просто сидів. Як ікона.

— Може, він тільки з місцевими? — шепнув Тьома.
— Або йому не заплатили, — додав Саня.

І тут один із журналістів, кидаючи камеру, буркнув:

— Та хіба це собака, він ще дурніший, ніж я думав.

Вуглик повільно підвівся, обтрусився і промовив:

— А ти — ніжка табуретки. Дешева, але шумна.

Журналісти розбіглись.

Новина розлетілась по району: “В Петрівцях пес-філолог”.
Сюжети, запрошення, пропозиції навчити інших псів «висловлюватись культурно». Але баба Настя не пустила нікуди.

— То наш. Пес сільради. Народна собача мова — це національна спадщина!

Ми тим часом почали дослідження. Чому Вуглик говорить? Хто його навчив?

Оля склала гіпотезу: він міг жити колись з викладачем мови.
Петрик — що він реінкарнація директора школи, якого всі боялись.
Саня — що це просто хитрий піпл-контролер з району в собачій формі.

Я вирішив з ним поговорити.

Сиджу, дивлюсь на нього. Він жує гілку.

— Слухай, ти звідки такий розумний?
— А тобі не здається, що відповідати на це питання означає почати розмову, яка нічим добрим не закінчиться?

— Ти… не пес?
— А ти не дурень?

— Ну, я ж серйозно…
— Я теж. Люди думають, що ми гавкаємо, бо не можемо говорити. Насправді — бо не хочемо. Але іноді... вже сил нема.

— Чому ти вирішив почати?
— Бо хтось має сказати правду. Наприклад, що ти — хлопець з добрим серцем, але в шкарпетках різного кольору. І з-під одного стирчить трава.

Я подивився. Трава. Точняк.

Із того часу Вуглик став не просто собакою. Він став сільським совістю.

Баба Настя, коли хотіла, щоб дід прибрав у дворі, просто казала:

— Вуглику, скажи йому, як є.
— Бери мітлу, поки ще не знайшли заміну.

На шкільних зборах його ставили біля дверей: щоб ніхто не лукавив.

— Хто запізнився?
— Он той, у зеленій кофтині, що «затор був на межі».

Він не просто говорив — він був правдивий.

Але в один момент... він замовк.
Не бурчав. Не говорив. Тільки тихенько лежав біля сільради. Пес, як пес.

Ми злякались. Може, образився?
Петрик приніс салат. Оля — газету. Саня — кістку. Я — книжку «Фразеологізми української мови».
Він лише зітхнув і сказав:

— Я просто втомився. Ви вже й самі все розумієте.

Ми переглянулись. І справді — ми вже навчилися бачити дурню до того, як вона станеться. Ми самі могли сказати:

— Не піднімай граблі — вони відплатять.
— Коли йдеш у клуб в калошах — не дивуйся, що ніхто не танцює.
— Якщо кажеш, що «все під контролем» — перевір штани.

Вуглик замовк. Але ми стали... трохи мудрішими.

І коли зараз хтось новий питає:
— А що це за пес?
Ми кажемо:

— Це Вуглик. Він колись говорив. Але тепер — просто живе. Бо іноді мовчання — найвлучніше слово.