42. МИСЛИВЦІ ЗА ПРИВИДАМИ З СІЛЬРАДИ

У кожному селі є одне місце, де завжди трохи лячно. Де навіть у спеку прохолодно, двері риплять, а в туалеті хтось дихає, хоча ти точно заходив сам.
У Петрівцях таким місцем була сільрада.

Вона стояла по центру, мов сільський Стоунхендж, обкладена плиткою з 80-х, з факсом, який ніхто не вимикав, бо «може прийти важливе». Там завжди пахло старими папками, «Зодіаком» і бабиною тривогою.

Я, Миколка, знав про сільраду тільки те, що туди ходять сваритись, щось оформлювати і дуже боятись. Але все змінилось у день, коли з’явився… Він. Привид. Або щось дуже схоже.

Почалось із того, що завідувачка Марія Петрівна вибігла на площу з очима, як два яйця від переляканої курки, і кричала:

— ХТОСЬ Є! У СХОВИЩІ! І ЦЕ НЕ ДІД ПАНАС!

Це була заява. Бо дід Панас любив сидіти в архівах, вивчати старі постанови і втиратися в довіру до радянської паперової магії. Але він був у санаторії. А отже — привид.

Почались чутки. Хтось чув шепіт. Хтось — друкарку без світла. А хтось бачив силует, що йшов повз кабінет бухгалтера, залишаючи по собі холод і запах канцелярського клею.

Ми з Санькою Бульбою, Тьомою Шнурком, Олею-Окулярами і навіть Петриком-Парником (бо він вірив у місячні ритуали для рослин) створили новий спецзагін:
Мисливці за привидами з сільради.
Гасло: «Документи не горять, а ми не боїмось!»

Ми отримали від баби Насті старий ліхтар, обмотали його фольгою для ефекту, взяли камеру (реально, хтось дав «Соні» 2002 року) і розпочали розслідування паранормального хаосу.

Перший об’єкт: архівна кімната. Темна. Папки до стелі. Двері, що не зачиняються, і стіни, які, здається, запам’ятали всі вибори від Брежнєва до нинішнього сільського голови.

— Заходимо, — кажу я.
— А може, ні? — питає Саня. — Бо я недавно щеплення не робив.

— Не бійся, — заспокоює Тьома, — ми ж професіонали.
— Ви вчора злякались півня!
— Той півень вмів свистіти!

Ми зайшли. Камера — включена. Ліхтар — світить. Петрик тримає пульс на рослині в горщику (він казав, що квіти реагують на духів).

І тут… звук.
«Клац!»
Наче… друкарська машинка.

Оля підійшла ближче. Ми всі мовчали. Камера тремтіла. Саня потроху заїдав стрес насінням.

І потім ми побачили:
На столі — старий папір. На ньому…
«Я Є. НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО МЕНЕ.»

Я закричав. Саня впустив насіння. Тьома побілів. Петрик обійняв вазон.
Оля зірвала папір і закричала:

— Це… бланк з 1961 року!

Ми вибігли. За нами грюкнули двері. Ми кинулись до баби Насті.

— Бабо! Там привид! Він друкує документи! І пише! І живе серед папок!

Баба Настя не здивувалась. Лише сказала:

— Це… не привид. То, певно, бухгалтер Савелій.

— Який Савелій?!
— Савелій Артемович. Він працював тут у 60-х. Писав звіти до самого вечора. Одного разу лишився в архіві — і… ну… так і не вийшов.

— Його не знайшли?
— Та знайшли. Але душа його, кажуть, досі блукає. Бо він не дописав звіт по картоплі.
— І що нам робити?
— Закінчити за нього.

Наступного дня ми повернулись у сільраду. Вдягли костюми (я — в халаті бухгалтера, Саня — в шапці голови сільради, Петрик приніс калькулятор).
Сіли. Взяли машинку. І почали писати:

«Картопля — культура важлива. Урожай зібрано. Грядка 1 — 43 кг. Грядка 2 — 38 кг...»

Папір затремтів. Вікно запітніло. І…
Тиша.

Машинка більше не друкувала.
Двері не грюкали.
І привид… зник.

Ми врятували сільраду.

З тих пір в селі казали:
— То ж ті діти, що закінчили звіт Савелія.
— Ага. Із тридцятих.
— Ні, з шістдесятих!
— Та все одно — дух задоволений!

І знаєш, що дивне?
У сільраді знову почали працювати факси. І навіть Wi-Fi з’явився.
Бо коли духи задоволені — навіть інтернет не лагає.