41. ЯК МИ БУДУВАЛИ ХАТКУ НА ДЕРЕВІ І ОТРИМАЛИ ТЕПЛИЦЮ

Все почалось із мрії.
Великої. Дитячої. Трохи ідіотської.
Ми з Санькою Бульбою лежали на траві під грушею, жували кріп з грядки (бо баба Настя заховала печиво) і мріяли.

— От якби в нас була хатка на дереві… — сказав я. — Прямо справжня. З дахом, вікнами, і щоб можна було з неї плювати на Рекса.
— І холодильник, — додав Саня. — Маленький. І соковитискач. І кран із компотом.
— І телевізор.
— І вайфай.
— І щоб без дорослих.

Так з’явилась ідея.

Наступного дня ми зібрали команду: я (архітектор), Саня (логістика і їжа), Тьома Шнурок (інженер, який ще торік зібрав лопату з антеною), Оля-Окуляри (планувальник і аналітик), а також новачки:

Марійка з сусіднього села — приїхала в гості до тітки Галі, привезла з собою планшет, лінійку і дивну здатність з серйозним виглядом вимірювати кут нахилу кожної гілки.

Петрик-Парник — новий учень, син агронома, трохи замкнутий, весь час розказує, що «огірку треба 65% вологості, не більше». Ніхто його не розумів, але він добре тримав цвяхи і вмів розрізняти шурупи по запаху.

Місце було вибране — великий горіх за сараєм, що пережив три бурі, дві зливи й одну спробу діда Петра його зрізати (він тоді забув, що пиляє з того боку, де стоїть).

Матеріали? Дошки з-під старої собачої будки, вікно з хліва, трохи цвяхів, знайдених у скрині, і мрія, що клеїла краще, ніж клей ПВА.

Почалась епопея.

На першому етапі в нас був ентузіазм. Ми будували, пиляли, забивали. Хатка формувалась повільно, але впевнено. Гілки тримали. Все йшло чудово. Аж поки Марійка не сказала:

— У вас кут стінки неправильний. Вітер дме з південного заходу — конструкція може зрушитись.

Ми всі мовчали. Бо не знали, звідки вітер, і що таке «зрушитись». Але звучало серйозно. Тому ми почали перебудовувати. Потім перебудували ще раз. І ще. Бо Петрик заявив, що «дерево тіньове, томатам буде погано».
— Які томати?! — закричав Саня.
— Та ну… на даху можна горщик поставити…

Ідея хатки почала мутувати. Спочатку — «з невеличким квітником», потім — «з тіньовою зоною», а потім… хтось приніс прозору плівку.
— Для парникового ефекту, — сказав Петрик. — Це ж круто — хатка з клімат-контролем.

Коли баба Настя побачила конструкцію, вона довго мовчала. А потім спитала:
— А це ви шо, теплицю будуєте на дереві?

— Та ні, бабо! Це хатка! Просто… з вологістю.
— І з капельним поливом?
— Може, трохи…
— І з ліхтарями?!
— То для декору!

Наступного дня ми влаштували «урочисте відкриття». Запросили всіх. Прийшла навіть завуч Тамара Григорівна, яка ніколи не ходила на веселі заходи, бо вважала, що «сміх — перший крок до розпущеності».

— А це що? — спитала вона, дивлячись на нашу конструкцію.

— Це хатка. Тобто, теплиця. Тобто… ну, це такий багатофункціональний простір.
— Я бачу. І що тут росте?
— Кавуни. І амбіції.

Після відкриття ми зайшли всередину і зрозуміли, що… хаткою вона вже не була.
Там було душно, скло запітніло, Петрик виставив градусник.
— 37,2. Ідеально для редису.
— А для людей?
— Залежить від вологи. Зараз — 92%.
— Ми що, дихаємо буряком?! — верещав Саня.

Ми намагались жити в хатці. Але як тільки всередину зайшло більше ніж троє людей — починався конденсат, запотівали окуляри Олі, а з Марійки починала капати вода.

— Це не хатка. Це… баня з городиною, — сказав я.

Петрик запропонував «оптимізувати простір». Ми викинули лавку, зняли частину вікна, додали вентиляцію з відра. Але стало тільки гірше. Гніздилися комарі, а в кутку завівся огірок.

— Це офіційно теплиця, — зітхнув Тьома. — І ми офіційно тепличні діти.

Проєкт «хатка» виявився… не зовсім тим, чого ми хотіли. Але, знаєш, що найгірше?
Він почав працювати.
Огірки справді росли. Помідори теж. Люди почали приходити, брати врожай.

— А де ваша дитяча хатка? — питала баба Галя.
— То вона. Просто… з новим змістом.

У вересні на сільській ярмарці нас оголосили переможцями в номінації:
«Найкраще перетворення мрії в сільськогосподарську користь».

А ми стояли в дощовиках, обдувані вітром і паром, тримаючи табличку «Хатка-теплиця», і розуміли:
Ми хотіли домівку, а отримали — зелень, конденсат і півкіло огірків щодня.

І це теж непогано.