У Петрівцях є свята, які шанують навіть більше, ніж День незалежності. Наприклад, Свято Буряка. Його вигадали ще за діда Трохима, бо якось у серпні виріс буряк завбільшки з голову вчительки математики, і село вирішило: таке треба святкувати.
Цього року на Свято Буряка мене, Миколку, записали в конкурс «Господар року». Це коли пацани змагаються в трьох речах: хто швидше перекине відро гною, хто краще запеленгує гуску, і хто не втече, коли баба Галя цілує в щоку.
— Штани вдягни нормальні, — сказала баба Настя, глянувши на мене з порогу. — А не ті, що ти з позаминулого року зберігаєш, як мощі святого.
— Та вони ще добрі!
— Вони добрі лише як ганчірка для підлоги, але якщо хочеш, щоб тебе запам’ятали — вдягай. Бо забудуть, як звати, але згадають, як срака виглядала.
Ці штани були… легенда. Чорні, з потертостями, колись мали блискавку, а тепер — лише надію. Вони пройшли зі мною крізь півня Кривавого, півсотні пригод і дві шкільні бійки. Але я вірив їм.
Свято почалось. Буряки виставляли, мов скульптури. Діти водили хороводи навколо найбільшого, що схожий був на серце бегемота. А я готувався до змагань.
Перше завдання — перенести мішок з сіном через канаву, не впустивши.
Я пригнувся, підняв мішок… і почув звук.
Не пташиний. Не музичний. А той… страшний. Як стихає віра у власну гідність.
Трррр-РАС!
Тріщина. Штанна. Повна. Від ширінки — до дупи.
Я завмер.
Навіть кіт Тишко, що сидів на криші, перестав мити лапу і глянув на мене з подивом.
— Миколко, ти шо… розцвів?! — крикнула тітка Люба. — У тебе там… ну, дуже відкрите серце!
Я кинув мішок, затулився передом і побіг. Біг так, як тоді, коли рятувався від півня. Але тепер гнала мене не курка — а ганьба.
У кущах біля хати я впав навзнак, дихаючи, як трактор у мороз. Здавалося, що життя закінчилось. І тут… голос.
— Шо це за бурякова трагедія? — спитала баба Настя, стоячи на порозі з праскою.
— Бабо… я… я розірвав штани. Прямо на святі. Всі бачили. Мене вже не забудуть.
— Ага, не забудуть, бо ти тепер як та жаба з торішньої ярмарки. Теж була зелененька, весела — і трохи вивернута.
Вона зайшла в хату, повернулась із новими штанами. Ще й латку принесла.
— А тепер слухай сюди, герой глютеуса: штани — це не слава. Слава — це коли ти, маючи тріщину на дупі, все одно виграєш конкурс. Бо гордість — не в швах. Вона — в серці. І в обличчі, яке не боїться повернутись на площу після сраки.
Я вдягнув запасні штани (які були трохи завеликі і пахли полином), і пішов назад.
Зал був у шоці. Але я став у центр, підняв руку і сказав:
— Дорогі петрівчани. Я — Миколка. Так, сьогодні я розірвав штани. Але не душу! І якщо мої сідниці надихнули когось стати кращим — значить, я не дарма живу!
Люди мовчали. А потім… зареготали.
І аплодували.
Мене визнали не просто учасником, а героєм свята. Я отримав почесну грамоту «За стійкість тканини душі» і цілу банку варення від тітки Галі (яка, до речі, таки поцілувала мене, хоч і з боку без шва).
Ті штани я не викинув. Вони досі висять у сараї, як реліквія. І кожен раз, коли я дивлюсь на них, я згадую: буває, що все розривається — нерви, штани, навіть плани. Але головне — зібрати себе докупи. І піти далі. Навіть якщо тебе називають «Миколка-Шов».
#1748 в Різне
#621 в Гумор
#933 в Молодіжна проза
підліткова література, гумористична проза, пригодницька проза
Відредаговано: 14.07.2025