39. ВІДЬМА З ДРУГОГО КІНЦЯ СЕЛА І ЇЇ WI-FI

У селі Петрівці всі знають усе про всіх. Якщо ти чхнув у погребі — через п’ятнадцять хвилин тобі вже приносять термос з малиновим варенням і прокльони від сусідки: «Щоб ти не вмер, а трохи поболів, щоб знав, що на сквозняку сидіти — гріх!»

Але одного разу з’явилась вона. Відьма. Із Wi-Fi.

Звали її баба Мотря. Але для всіх — просто Мотря-Міраж. Бо, по-перше, її ніхто не бачив років двадцять, а потім раптом вона повернулась. А по-друге — вона не носила хустки. І мала ноутбук. І коли питали, звідки інтернет, відповідала: «З космосу. В мене супутник». Після цієї фрази дід Панас сховав свій саморобний радар у колодязь і три дні не виходив на двір.

Жила вона на самому краю села, там, де вже навіть Рекс гавкає пошепки. Колись там була стара хата діда Семена, який у 70-х заявляв, що «бачив зеленого чоловічка, але він просто просив сірників».
Тепер ця хата світилась вночі. В прямому сенсі — у неї на вікнах були LED-гірлянди, як на Новий рік, і антену на даху, що оберталась, мов старий млин.

Одного разу, коли я гнав на велосипеді «Україна» повз її дім, телефон мого друга Санька Бульби раптом пискнув:
— Миколко, зупинись! У мене Wi-Fi! ПІДКЛЮЧИВСЯ!

— Ти шо, з глузду з’їхав? У селі?

— Він називається “Мотря_5G_хай_пече_їх_всіх”!

Ми обоє застигли, мов під час виявлення динозавра на пасовищі. Це був прорив. Це був Інтернет. У Петрівцях.

Наступного дня ми прийшли з усією бандою: я, Саня, Тьома Шнурок і навіть Оля-Окуляри, яка раніше від інтернету відмахувалась, мов від комарів.

Ми сиділи на пеньку за кущем, ближче до хати Мотрі, і ловили Wi-Fi. Хтось дивився відео, хтось — гороскоп, а я гуглив, чи може інтернет бути магічним. Виявилось — у селі може все.

Після цього почалось те, що згодом назвуть «інфоепохою Мотрі». Діти з усього села почали збиратись за її парканом. Хтось із планшетом, хтось із телефоном, а хтось навіть із телевізором на подовжувачі. Баба Мотря не виганяла. Лише дивилась з вікна і усміхалась, ніби знала щось, чого ми не знали.

Баба Настя сказала:
— То ж вона, Миколко. Та сама. Вона ще в 80-х казала, що все буде “онлайн”. Ми думали, вона про чергу в магазині. А вона, виявляється, про інтернет. Відьма, та ще й прогресивна.

Але було одне «але». У якийсь момент Wi-Fi пропав. Просто зник. Без попередження, без оголошення в клубі, без “перепрошую, технічні проблеми”.

Село занурилось у темряву. Інформаційний морок. Діти почали пити компот і розмовляти. Саня Бульба навіть глянув на книжку.
— Що це?
— То література, — сказала Оля, — вид стародавнього контенту.

Ми вирішили діяти. Ми, як лідери сільського технологічного опору, не могли допустити падіння інформаційної свободи.

План був простий: потрапити в хату Мотрі, дізнатись, що сталось, і… відновити інтернет.

Ми пішли під покровом ночі. Тьома приніс дідівський бінокль, Оля — блокнот, я — ліхтарик, а Саня… пиріжки. Бо раптом проголодаємось, а інтернет не врятує.

Мотря сиділа у веранді, в халаті з тигром і дивилась у монітор. Поруч миготіли лампочки, блищали якісь дроти, і на столі стояла чашка з написом “666 мегабіт гніву”.

Ми зачекали, поки вона піде на кухню, і пробрались до вікна. Тьома сунув руку з дротом, я — під’єднав павербанк, Оля — щось наспівувала, а Саня їв пиріжки, сидячи в барбарисі.

І тут — звук. Писк. Сигнал.
Wi-Fi знову з’явився.

Ми ледь не заревіли. На екрані мого телефона з’явилась сторінка з написом: “Мотря_5G: вітаємо з поверненням!”

Але за нашими спинами… хруснуло.

— А що ви тут робите, мої любі?

Ми обернулись. Баба Мотря стояла з ліхтарем у руці, в очах її світилась не злість, а… інтерес.

— Ви думали, я не знаю, що ви щодня під моїм Wi-Fi сидите, як мухомори на сонці? Я спеціально його вимкнула, щоб перевірити, хто справжній хакер.
— То… ви не зла?
— Та яка зла, дитино. Я — геймерка на пенсії.

З’ясувалось, що баба Мотря двадцять років жила у Києві, працювала в ІТ-компанії, а коли вийшла на пенсію — вирішила повернутись у Петрівці й «прокачати село».

— Ви думаєте, навіщо мені той супутник? Я в “Доту” граю з онуками з Америки. А вдень вчу бабусь, як створити електронну пошту, щоб писати скарги на лікаря в віршах.

Ми були в шоці. Такого ще не було навіть після історії з дублерством свині.

— А чого назва мережі така зла?
— Щоб ніхто з райцентру не підключився. Там в мене ліміт.

Наступного дня ми зібрали сходку. Оголосили бабу Мотрю — почесним членом “СІЛЬ” і “Протектрисою Інтернету Села Петрівці”.

Вона ж провела нам курс: «Як не бути нубом, навіть якщо ти в резинових чоботях». І з тих пір у нас з’явилось офіційне місце підключення до Wi-Fi — лавка біля сливи. Там був напис:
“Вхід вільний. Пароль — “Пиріжок2020”.”

Село ожило. Дід Панас почав вести блог про самогон. Баба Настя відкрила TikTok з рецептами “вареників на зло сусідці”. А ми… ми навчилися не боятись нового. Навіть якщо воно має антену і хрумтить у темряві.

Бо якщо в селі з’явився Wi-Fi, то значить — буде ще й Netflix. А може, і доставка ролів. Хоча… пиріжки баби Мотрі все одно кращі.