38. ТАЄМНА ОРГАНІЗАЦІЯ «СІЛЬ» (СМІХ І ЛАЙНО)

2020-й рік. Літо. Спека така, що навіть баба Настя не сварилась з дідом більше ніж три рази на день — економія слів. Я сидів під грушею, жував насіння і мріяв про велике. Про славу. Про пригоди. Про… ну, хоча б про те, щоб не мити літню кухню після того, як кіт Тишко в ній щось зробив, що тепер не хоче навіть уточнювати.

— Миколко, ти знов сидиш без діла? — гукала баба. — Іди щось зроби! Подвиг якийсь! Бо як не зробиш — вигребеш!

І я, не довго думаючи, зробив головне — організацію. Таємну. Серйозну. З місією.

Назва? Вона прийшла сама собою, коли Саня Бульба під час чергової дурної витівки впав у гноївку, сміючись. І от він вибирається, аж весь у лайні, і каже:
— Оце я сміявся, пацани… аж до лайна!

Тут ми всі подивились одне на одного, і стало ясно — це знак. Так народилась організація «СІЛЬ» — Сміх І Лайно.

До складу увійшли:

Я, Миколка — засновник, стратег, герой в минулому (і дублер свині, але про це ми вже мовчали).

Саня Бульба — м’язи нашої банди. Їсть усе, що не прикручене, і навіть те, що прикручене, якщо прикріплено погано. Його девіз: «Якщо їсти — то з емоцією».

Тьома Шнурок — технік. Може зробити сигналізацію з радіо і мотузки, вже три рази чинив сільський телевізор (і двічі поламав).

Оля-Окуляри — мозок. Дівчина, яка читає книги не тому, що треба, а тому що їй цікаво. Завжди має з собою записник, в якому записує "таємні спостереження" (вчора там було: «Свиня дивилась на мене. Підозріло»).

Дід Панас — наш «магістр тіней». Формально — не член організації, але він колись працював у залізничному технікумі і вважає, що «таємна діяльність — це душа країни».

Ми збирались у старому погребі під сараєм. Там було трохи вогко, трохи смерділо (але ми ж СІЛЬ), і дуже таємно.

Перше, що ми зробили — це прийняли Кодекс Організації СІЛЬ. Він звучав так:

1. Смійся — навіть якщо в лайні.
    
2. Не зраджуй своїх — навіть якщо вони в лайні.
    
3. Не здавай погріб. Навіть якщо баба шантажує пиріжками.
    

Після цього ми прийнялись за головне — вибір ворога.

Ім’я з’явилося відразу. Тамара Григорівна. Завуч. Строга. Серйозна. І головне — зірвала нам класну поїздку в ліс, бо «ви закопали мікрофон у землю і сказали, що це контакт з інопланетянами». А ще — вона відмовилась включити наш проектор на святі першого дзвоника, бо «кіно про Зоряні Війни — не патріотичне».

Отже, Операція "Бомба з гною".

План був простий, як двері дідового туалету: ми збираємо трохи гною, Тьома робить механізм, що падає з вікна при відкритті дверей, а Саня, маскуючись під дерево, дає сигнал. Оля все документує, я — головний координатор.

Почалось з підготовки. Саня тягнув гній. Але тягнув він його в тачці діда Петра, і той нас спалив ще на першому колі.

— Ви шо там, шановні, фільм про село знімаєте? — запитав дід, коли побачив, як ми обмотуємо тачку сіткою і скотчем. — Чи може, на Євробачення з лайном їдете?

Але найскладнішим було встановити механізм скидання. Тьома два дні сидів у погребі з паяльником (старим, ще з часів Брежнєва), і щось крутив, бурмотів і палив якісь дроти. Погріб почав тхнути озоном і димом.

— Якщо воно рване, — сказав Саня, — то хоч помремо весело.

Нарешті, механізм був готовий. Маленький важіль, гак, мотузка і відро. У відрі — концентрований сільський гумор.

Тьома прилаштовує конструкцію над дверима завучкиної комірчини (вона там зберігає журнали, палиці й тетрадки з 1998-го). Оля на шухері. Саня в кущах із біноклем. Я — на відстані, з рацією.

— Об’єкт наближається, — шепоче Оля. — Повторюю, об’єкт — злий і з тапками.

— Прийнято, — відповідаю.

Тьома активує механізм.

Завуч заходить у комірчину. Саня дає сигнал.

Механізм спрацьовує. Відро падає.

Але. Але!

Завучка зупиняється рівно на порозі, бо її викликає директор.

Відро пролітає повз, б’є об стіл, гній розлітається… і приземляється… на Льоню Ботаніка, який випадково саме в той момент зайшов подивитись, чи не лишилось крейди.

Тиша.

А потім — вибух. Сміху. І крику.

— В вас шо, фестиваль гною?!!! — репетує директор. — Хто це зробив?!

Ми мовчимо. Льоня пахне. Завуч у шоці. Дід Панас за вікном закурює й каже:

— Молодь. Нарешті не бояться діяти.

Нас не викрили. Формально.

Але баба Настя потім глянула на мене і мовчки поклала біля тарілки газету з заголовком: «У школі №13 невідомі організували гнойовий терор».

Я хотів щось сказати… але пиріжки були смачні.

Наступного тижня ми зібрались у погребі. Оля принесла роздруківку з принтера сільради (вона туди пробралась під виглядом онуки бухгалтера) — копія службової записки завучки: «Просимо вжити заходів проти групи організованих учнів, що пропагують сміх і… гній».

Ми переглянулись.
— Це ж… визнання! — сказав Саня.
— Ми… легенда! — додав Тьома.
— Треба записати новий пункт у Кодекс, — сказала Оля. —
"Якщо тобі присвячено службову записку — ти зробив усе правильно."

Того літа ми більше не робили великих акцій. Але були плани: саботаж шкільної форми (всім вдягтися в костюми жаб), похід на кукурудзяне поле в стилі «Володар перснів» і пошуки Секретного Другого Погреба, в якому дід Петро, за чутками, ховає копчене сало.

Ми сміялись. Ми падали. Ми пірнали в болото. І ми залишались разом. У всьому. Навіть у лайні.

Через роки, коли я приїжджав до Петрівці і бачив старий сарай, де все почалось, я посміхався.

Бо десь у стіні досі був вирізаний напис:

«СІЛЬ — сміємось, хоч смердить!»

І це було наше справжнє кредо.