37. КОЛИ В НАС НА СЕЛІ ЗНІМАЛИ КІНО (І Я СТАВ ДУБЛЕРОМ СВИНІ)

У Петрівцях усе пішло шкереберть того самого дня, коли зранку півень Кривавий не закричав, а баба Настя не вилаяла діда. Це вже було підозріло.
— Чуєш, бабо, — кажу, — а шо це в нас так тихо, аж у вухах свистить?
— То, мабуть, буря наближається. Або знову до нас якесь горе їде, — похмуро відповіла баба, насипаючи пшоно качкам. — Минулого разу — то був лектор із райцентру. А перед тим — дядько Яшка, що втік із колонії й думав, що він Христос.
— А якщо цього разу — добро?
— Добро? В Петрівці? Та не сміши мою корову. Хіба що…

І тут на обрії з’явилася пилюка. І колона бусів.

— Київські! — заверещала тітка Клава, яка зазвичай бачила лише дійових осіб серіалу «Жіноча доля». — Київські телевізорники їдуть!

А приїхала знімальна група. Справжня! З камерами, мікрофонами, дівчатами в чорному і чуваком у шортах, який курив так нервово, ніби в нього на плечах сиділа миша й розказувала, як знімати.

"Будемо знімати короткометражку про сільське життя!" — сказали вони, і в селі почалася така лихоманка, що навіть пес Рекс не витримав і сховався в погріб.

Я, Миколка, вже мав певний авторитет після історії з півнем, і тепер мене сприймали як місцевого знавця життя.
— Ходи сюди, хлопче, — сказав один з режисерів. — Потрібен консультант. І ще… є роль. Але особлива.

Я випрямив спину. Може, головна роль? Може, я буду грати себе? Або… хмм… тракториста з трагічною долею?

— Нам потрібен дублер свині.

Тиша. Лише коза Маруся заревла з хліва, ніби засміялася.

— Дублер… кого?
— Свині. У нас є сцена, де вона має втекти з хліва, пробігти городом і впасти в калюжу. Але справжня свиня відмовляється зніматися. Вона, як нам сказали, "у творчій відпустці".

Я не знав, плакати мені, чи сміятись. Але, дивлячись на камерну групу, я відчув — це мій шанс. Шанс стати кимось більше, ніж просто хлопцем із Мікросела.

— Я згоден.

Почалося все з того, що мене повели на “кастинг”. Хоча, по суті, просто завели в хлів і показали свиню. Її звали Валєра. Не питайте. Так її назвав дід, бо “в неї очі, як у однокласника з ПТУ, що вкрав в мене сигарети”.

— Значить так, хлопче, — казав режисер, тримаючи сценарій догори дригом, — твоя задача — замінити Валєру у складних сценах. Біг, падіння, калюжа, можливий переляк, трохи лайна, ну ти розумієш.

— А костюм буде?

— Звісно! — зрадів костюмер. — Ми зшили зі старих портьєр і бабусиної ковдри. Дуже реалістичний!
Він кинув мені щось, що виглядало як об’ємна піжама, з хвостом, який кволо теліпався, мов настрій діда Петра у понеділок. Я натягнув те диво на себе і зрозумів, що шлях назад уже закрито. Особливо, коли баба Настя з порогу гукнула:
— Миколко! Якщо станеш зіркою — не забудь бабі передати привіт у телевізорі!

Перший дубль провалився через… Валєру. Справжню. Бо як тільки вона побачила, що я в костюмі “під неї”, вона психанула, вирвалася й понеслася через город.
Камераман не встиг нічого зняти, актори кричали, дід ганявся з сапою, а я, в повному свинському обмундируванні, ліг у кропиву, аби сховатись від сорому.

— ЦЕ БУЛО ГЕНІАЛЬНО! — закричав режисер. — Це така метафора! Свиня, що тікає від себе! Це як людство, яке боїться правди!

Я не впевнений, що людство часто втікає в город, ламаючи огірки, але, здається, я став частиною мистецтва.

Наступного дня мене вже називали “Порося зі сценою”. Мене годували пиріжками, баба Настя розповідала всім, що її внук “у кіно — хоч і в костюмі, але не просто так!”, а режисер ходив з чашкою з написом “ГЕНІЙ” і постійно щось бурмотів про Канни.

Сцена з калюжею виявилась найважчою. Я мав пробігти п’ятдесят метрів, пролізти під парканом, перескочити дві кози, а потім зробити “ефектне падіння в болото”.

— Миколко, ти ж не боїшся грязі? — питали мене.

— Після купання в канаві з Рексом у 2020-му — ні, — відповів я, гордо.

Зйомка тривала вічність. Камеру пересували, світло міняли, коза Зося заважала, бо весь час лізла в кадр і намагалася з’їсти мікрофон.

— І… мотор! — кричали.
Я біг. Козу проскочив. Під парканом ледь не втратив капелюха (чомусь свині мають його носити, за задумом режисера). І ось… болото!

Я стрибнув. Як вмів. Як ніколи. Як герой.

Приземлився.

Воно… хлюпнуло. І затягло.

Я не просто впав у калюжу. Я вжився в неї. Від мене стерчав лише хвіст, який звисав над поверхнею, як антенка на “Жигулі”.

— Це МАГІЯ! — почув я голос режисера.

А ще — сміх. Сміялись усі. Навіть свиня Валєра, здається, хрюкнула з повагою.

Після зйомки того дубля мене витягли з багна, як артефакт.
— Та ти, Миколко, професіонал! — казали мені. — В тебе ж є… акторська глибина!

— Та яка там глибина, — хмикнула баба Настя, — то просто його в болото всмоктало. Як борщ у неділю.

Але тут почалось несподіване — Валєра почала ревнувати. Вона відмовлялась зніматися далі. Стояла біля хліва, пхикала, брикалась і підозріло косо дивилась на мене.

— Вона відчуває конкуренцію, — сказав костюмер. — Ми ж замість неї тепер тільки Миколку хочемо знімати.

І так я став… повноцінною зіркою короткометражки. Свиня у кадрі — це я. Свиня, що бігає? Я. Що падає? Я. Що нюхає моркву, а потім плюється? Так, знову я.

І знаєте що? Це було найкраще літо в моєму житті.

Фільм таки зняли. Назвали його "Втеча Валєри: шлях до свободи". На постері — силует свині на тлі заходу сонця, а знизу напис: "знято на основі реальних подій в селі Петрівці, всі збіги з реальними людьми — не випадкові, бо ми їх буквально знімали".

На прем’єру фільму нас повели до клубу. Всі сиділи на лавках, їли бабусині пиріжки й дивилися, як я, в образі свині, рятуюся з ферми, бігаю між гусей, падаю в болото й хрюкаю в небо.

— Боже, то ж він, мій внук! — кричала баба Настя, гордо, наче я виграв "Оскар".

— Мамо, він ж у багні… — обережно додав тато.