36. ОПЕРАЦІЯ «ВТЕЧА З УРОКІВ ПРАЦІ»

Урок праці в нашій школі — це був не просто урок. Це була зона підвищеної відповідальності, де діти йшли не стільки вчитись, скільки виживати. Учитель праці, дядько Петро, був колишній столяр, який говорив з деревом голосніше, ніж з людьми. Він вважав, що “праця формує характер”, і тому формував наші характери молотками, пилками й незрозумілими кресленнями з 1978 року.

Ми всі знали, що якщо вже ти потрапив на урок праці — забудь про легке життя. Це був світ, де тебе змушували шліфувати табуретку два тижні, щоб потім тебе вчили її знову скручувати. І не дай Боже хтось забуде гайку — Петро Іванович видавав такий погляд, що кури переставали нестися в радіусі 100 метрів.

Наша бригада — а саме: я, Миколка, мій найвірніший союзник Васька, мовчазна стратегиня Ліза, головний провокатор і філософ Грицько, і ще кілька “периферійних елементів”, серед яких був навіть фізрук Тарас Борисович — вирішили: досить. Пора брати ініціативу в свої руки.

Все почалось із простого.

— Якщо ми ще раз шліфуватимемо табуретку, я стану частиною меблів, — сказав Васька, тримаючи наждачку, як зброю від зневіри.

— Ми або втікаємо, або божеволіємо, — підсумувала Ліза. Вона завжди була лаконічна й точна. В її блокноті було більше схем, ніж у кабінеті географії.

Грицько підняв погляд:
— Треба план.

І так народилась операція “Втеча з уроків праці”.

План був амбітний:

1) визначити слабкі місця в системі праці,

2) створити відволікальний маневр,

3) реалізувати втечу так, щоб це виглядало... ніби нас там і не було.

Ми почали з розвідки. Виявилось, що дядько Петро кожного вів у майстерню рівно о 13:45, після обіду, коли він ще не до кінця прокинувся від борщу. Це був наш вікно. Він також любив робити собі чай із липи і носив його у термосі з зеленими квітками — ми знали, бо Васька одного разу обпікся об ту штуку.

— Якщо ми відвернемо його на 4 хвилини — він не помітить втрати бійців, — сказав Грицько. — І ми втікаємо через задні двері.

— Які двері?

— Які ми зробимо.

І ми зробили.

За тиждень до “дня Ікс” ми змайстрували “аварійний вихід” із сарайного вікна. Вікно вело в коридор за школою, звідки був прямий доступ до нашого “бази” — старої теплиці за городом.

Ми заздалегідь занесли туди ковдру, картоплю, шахи й півторачку компоту.

Настав день втечі.

Все йшло за планом. Ліза запустила “перешкодний сигнал” — запізнилася на 5 хвилин, збуривши Петра Івановича. У цей момент Грицько розлив термос із чаєм прямо на стіл. Петро закричав, як коза на морозі. Васька включив “відволікаючий шум” — почав імітувати свердло зламаної дрелі.

І ми — зникли.

Ми пробігли через задній вихід, у коридор, потім через вентиляційну шахту, вниз по пожежній драбині — і от ми на волі. В теплиці.

— Ми це зробили, — сказав я, дивлячись, як сонце пробивається крізь пластикову стелю.

— Це початок революції, — додав Васька, запихаючи рот пиріжком.

Ми сиділи три уроки. Пили компот. Розмовляли про сенс життя. Навіть написали маніфест “Проти примусової праці”. Це був наш момент слави.

Поки не зайшла баба Настя.

— Ну шо, партизани? Ви думаєте, я не чула, як ви втікали?

— Ми не... — почав я.

— Мовчи. Я сама втікала від праці. Раз. У 1957. То потім місяць розносила гній. І без компенсацій.

Вона подивилась на нас так, що ми всі одночасно зрозуміли — план провалився.

— Всі назад. Попроситесь у Петра Івановича. Якщо пробачить — пощастило. Якщо ні — йдіть сапати.

Ми повернулись.

— Ми... хотіли творчого підходу, — почав Васька.

— Я вам зараз творчо задам, — сказав Петро Іванович, але в очах його щось засвітилось. Може, повага.

— Ладно. Наступного разу зробите замки. На вікна. Щоб не втікали.

І ми зробили. Замки. Працювали два тижні. Але вже... з повагою. Бо втекти легко. А лишитись і зробити краще — от де справжня перемога.