35. КОЗАК У БАБУСИНІЙ ХАТІ

Бабусина хата завжди мала свій характер. Вона не просто скрипіла на вітер — вона розмовляла. Якщо ти щось робив не так, підлога починала хрустіти під тобою. Якщо когось брехливого заводили в сінці — двері заїдали. А коли хтось ставав на бабусин килим без дозволу — полиця з банками обов’язково щось скидала. Бабуся казала, що це “дух порядку”. А я — що це вона все навмисно підлаштувала, бо любила, щоб усе було “по-людськи”.

Це була стара хата з піччю, глиняною підлогою, солом’яною підстилкою під вікнами і скатертиною, яку баба не прала, “бо ще з війни — отож святиня”. Я в ній виріс, а потім приїжджав лише на канікули. І от того літа, коли мені виповнилось чотирнадцять, я мав залишитись там на цілий тиждень один. Бабуся поїхала до куми на хрестини, а я залишився “наглядати за господарством і котом, який вміє відкривати шафу”.

Усе було тихо до вечора другого дня. Я спав у великій кімнаті, і вночі прокинувся від дивного звуку — не тріск, не хрускіт, а якесь тихе “гуп-гуп”, ніби хтось ходить. Не важко, не повільно — впевнено. Я спершу подумав, що то кіт. Потім — що миші. Потім — що я просто дурний. Але на ранок у кутку кімнати я побачив… чоботи. Справжні, старі, шкіряні, з підошвою, як у діда. Але діда не було вже років з десять. А чоботи з’явились.

Я вирішив мовчати. Перекинув їх у комору. Ввечері, коли повернувся з городу — вони знову були в кутку. Чисті, рівненько стояли. Як в армії.

Тоді я вже почав трохи панікувати. Замкнув хату. Ліг з ліхтариком. Чекав. І о другій ночі почув — хтось хропе. Але хропе не по-дитячому. Хропе як дорослий чоловік, що з’їв борщу, запив узваром і ліг на бік. Я обернувся — на лаві біля печі лежав… чоловік у шароварах. З вусами. І з оселедцем.

Я міг би втекти. Але я виріс із бабою Настею. А вона казала: “Якщо бачиш дивне — говори з повагою. Бо або біс, або предок. І ті, й ті — з характером.”

Я встав, підійшов.

— Дядьку?

Він відкрив одне око. Потім друге. Потягнувся.

— Ти чий будеш?

— Миколка я.

— О! Миколка! То онуки вже мої пішли?

— А ви хто?

— Козак. Із цієї хати. Колись тут жив. Давно.

— А зараз?

— А зараз прийшов подивитись, чи не здичавіли.

І він почав розказувати. Що його звали Семен. Що хата стоїть на місці колишнього зимівника. Що він загинув, коли охороняв табір, і його душа прив’язалась до стін. Що з’являється тільки тоді, коли “щось не так у хаті” — або хтось недобрий, або кіт розуму втратив.

Ми сиділи й говорили. Він просив узвар, я давав чай. Він хвалив піч, лаяв телевізор і казав, що “оце ваше Wi-Fi — як москаль: всюди лізе і нічого доброго не несе”.

Він з’являвся щоночі. Говорив. Розказував про старі битви, про те, як ховав шаблю під піччю, як любив одну дівчину, яку звали Домаха, і як шкодує, що не встиг пожити, як слід.

А потім — зник. Прямо на очах. В один момент — був. В другий — нема. Лише чоботи лишились.

Бабуся приїхала через два дні.

— Ну як?

— Все добре, — сказав я.

— Ніхто не приходив?

— Та... один козак.

Вона подивилась пильно.

— З’являвся?

Я кивнув.

— Ой, Семен. Знову. Що ж ти, неспокійний… — і пішла поїти курей.

А чоботи я сховав. Бо коли хтось приходить із повагою — треба йому залишити щось своє.

Навіть якщо він приходить уночі. І хропе на лаві, як тато після весілля.