34. КАВУНОВА МАФІЯ І РОГАТКА СПРАВЕДЛИВОСТІ

Цього літа все почалось з кавуна. З великого, солодкого, ідеального кавуна з поля дядька Микити, який зник у ніч на середу. Саме в той момент село Петрівці втратило спокій, а ми з Ваською — віру в сільську чесність. Бо ніхто не чіпає кавуна просто так. Це ж — символ. Смак літа. Народна святість.

Спершу ми не повірили.

— Може, сам покотився? — припустив Васька.

— Куди?! — я показав на пагорб. — Це кавун, не коза.

— А може, дядько Микита з’їв, а тепер хоче винного знайти?

— Він на дієті. Йому лікар сказав “тільки капусту і трошки горя”.

Того ж тижня зник ще один. Потім — два. Потім — вісім. І ми зрозуміли, що це не випадковість. Це — змова.

У селі почали говорити. Що в районі з’явилась кавунова мафія — люди, які вночі викрадають найкращі кавуни, продають їх у місті як “органічні” і заробляють на нашій солодкості.

— Це вони, — казала баба Настя, розливаючи компот. — Вони йдуть не по кількість, а по якість. Вони вибирають найсоковитіше. Це не злодії. Це естети.

— А ви що, з ними працюєте?

— Я вийшла на пенсію. Але дух мафії не вивітрюється.

Тоді я й Васька вирішили: ми знайдемо злочинців. Ми захистимо поле. Ми повернемо справедливість.

І ми дістали рогатку.

Це була не просто рогатка. Це була легенда. Виготовлена ще дідом Павлом із гілки груші, яку вдарила блискавка. Натяг — як у тракторного ременя. Влучність — як у козака з голоду. Вона могла збити горобця на відстані тридцяти кроків. А ми нею збивали пляшки, яблука, іноді й нерви.

План був простий:
— чергування на баштані;
— рогатка — завжди при нас;
— засідка — з п’ятої вечора до першої ночі.

Ми сховалися за тюками соломи. У Васьки був ліхтарик, у мене — термос із компотом і блокнот “для фіксації злочину”. Першу ніч пройшла тихо. Другу — також. Третя... дала результат.

О пів на дванадцяту почулись шурхіт і тріскіт.

— Вони! — прошепотів Васька.

— Стій. Не рухайся.

З кущів вийшла постать у чорному. Потім друга. В руках — мішки. Вони повільно підійшли до поля. Ми бачили, як один нахилився, постукав по кавуну. Потім — по іншому. Вони вибирали. Спокійно. Професійно.

Я натягнув рогатку. Цілився. Вистрілив. Камінець влучив одному в сідницю.

— АААА!!!

— ТІКАЙМО!

— ПАСТКА!

Ми вибігли з укриття з криком “ЗА КАВУНИ!”, Васька махав ліхтариком, я стріляв ще двічі. Один впав, інший втік. Той, що впав, стогнав.

Ми підбігли. Це був... Сергійко з восьмого класу.

— Ти? — я не міг повірити. — Це ти?!

— Я... мені дали п’ятдесят гривень! Я не знав, що то за справа...

— Хто дав?

— Не скажу...

— Скажеш. Бо зараз рогатка скаже.

Він злякався. І зізнався.

— Це... двоюрідний брат Михайла. З сусіднього села. Він збирає кавуни, везе в район, там — ярмарок, і він з того живе...

— Мафія.

— Не я! Я просто... пішов за компанію...

Ми привели його до дядька Микити. Там була баба Настя.

— Я знала, — сказала вона. — У нього обличчя “нічне”. Тепер слухай мене, хлопче. Ти — або допомагаєш збирати кавуни, або я з тебе зроблю добриво. Обирай.

Сергійко допоміг. Ми здали кавуни самі. У місто. І чесно продали. З виручки купили бабі каструлю, дядькові — гумові чоботи, собі — по морозиву. І рогатку сховали.

Бо справедливість — це не коли всіх покарано. А коли кавуни — на місці.