33. ПРОБНЕ ВЕСІЛЛЯ З КАТЬКОЮ З 6-ГО КЛАСУ

У кожному класі є дівчинка, яка чомусь не така, як інші. Вона не кричить “аааа” під час пожежної тривоги, не плюється через шкільну драбину і не облизує шибку взимку. Вона завжди спокійна, завжди чиста, і завжди з книжкою, яку не дали вчителі, а яку вона десь “знайшла”.

У нашому шостому класі такою була Катька. Вона носила чорно-білі косички, знала таблицю множення напам’ять (і ділення!), а ще завжди відповідала перша, навіть коли ніхто не питав. Я на неї дивився, як на міраж — красиво, але страшно. Вона мені подобалась. Дуже. Але я був Миколка. А Миколки не закохуються — вони з кіз падають.

І от одного дня в класі хтось — здається, Льонька, якому мама не дала грошей на булочку і в нього загострилася фантазія — кинув ідею:

— А давайте... зіграємо весілля!

У класі зависла тиша. Потім істеричний регіт. Потім хтось закричав:
— А Миколка хай буде женихом!

Я хотів провалитись під парту. Але вона — Катька — усміхнулась і сказала:
— Добре.

І я зрозумів, що більше не маю вибору. Бо коли дівчина, яка вчить французьку для себе, погоджується бути твоєю “нареченою” — ти береш відповідальність. Або втікаєш. Але я був у кутку, і втекти було нікуди.

Весілля призначили на суботу, “на великій перерві”. Хтось приніс серветки — зробити з них фату. Хтось вкрав у мами помаду — “для Катьки, шоб губи, як в телевізорі”. Хтось вирізав обручки з фольги. Я ж нічого не встиг зробити. Ходив, мов тінь. Репетирував “так” у дзеркалі. Сушив сорочку феном, бо мама казала, що “випадок офіційний”.

У суботу я прийшов у школу з квіткою. З картоплі. Я вирізав її вночі. Вийшла... глиста. Але Катька взяла її з повагою, ніби то була троянда.

— Це для тебе, — прошепотів я.

— Дякую, — усміхнулась вона. — Символічно.

Мене це вразило. Вона розуміла символи.

Церемонія відбулась у класі. “Священник” — фізрук, якого ми умовили за три мандарини, прочитав промову про “єдність у праці й у змаганнях”. Я сказав “так”. Вона — теж. Нас обв’язали ниткою. Нас обсипали макаронами. Грала музика з мобілки.

Це було... красиво.

Потім нас повели на “весільний банкет” — у їдальню. Там баба, яка нас не впізнала, дала кожному по котлеті “в рахунок свята”.

— Бач, — сказав Васька, — справжнє весілля. І навіть без алкоголю.

А ввечері ми прийшли додому. І я сказав бабі Насті:

— Бабо, я... одружився.

Вона спершу мовчала. Потім повільно зняла окуляри.

— З ким?

— З Катькою. З нашого класу. Ну... пробне весілля.

— Пробне? — переспросила вона, як прокурор.

— Ну... неофіційне.

Вона ще трохи мовчала. Потім сказала:

— Добре. Завтра підеш із нею сапати. Як чоловік з жінкою. Бо якщо одружився — то й гребіть разом.

І ми пішли. У неділю. Я і Катька. На город. Ми сапали дві грядки. Мовчки. А потім вона сказала:

— Я думаю, нам треба зосередитись на навчанні. Я хочу вступити в ліцей. У місті.

Я кивнув. Вона пішла.

І наше “весілля” закінчилось.

Але я його пам’ятаю.

Бо іноді пробні речі — лишають найсправжніші спогади.