32. ШКІЛЬНА ДИСКОТА І КОХАННЯ НА 15 ХВИЛИН

У кожного з нас є історія про перше кохання. Але в мене вона пахне димом з кіптявою, перегрітими сосисками з буфету і дезодорантом “Акcе з лісовим ароматом”. І все це трапилося на шкільній дискотеці, яка мала змінити наші уявлення про доросле життя. А змінила — тільки рівень сорому.

Було це у сьомому класі. Зима. Сніг хрумтів так, що здавалося — світ зроблений із сухариків. У школі щось святкували: то чи день Валентина, чи просто “вечір для старших класів”. Але ми з Ваською знали точно: буде дискотека. А значить — буде шанс. На танець. На поцілунок. На історію, яку потім будеш розказувати внукам — або принаймні сусідському коту, якщо не пощастить.

Підготовка тривала три дні. Я мив голову — двічі. Перевіряв одяг — сорочка, джинси, трохи маминої туалетної води “для серйозності”. Васька купив жуйку “Love is…” і наліпив її на лоб. Сказав: “Хай одразу бачать, що я — не просто так.”

У школі все було оформлено кульками, які спущено блимали під стелею. Лампа на сцені крутилась із мотора від вентилятора. Дідусь сторож відповідав за музику: у нього був магнітофон і касета з піснями 80-х. Коли він крутив “It’s my life” — всі відчували, що життя — це і є ось цей момент.

Я прийшов рівно о шостій. Але одразу зрозумів: зарано. Бо зал був порожній, а двоє дівчат ще чіпляли банери “СВЯТО КОХАННЯ”. Васька прийшов за 15 хвилин. Ми стали в кутку і мовчки жували жуйку.

Першими прийшли старшокласники. Вони виглядали, як з кліпу: волосся гелем, штани з блискітками, рухи впевнені. Вони не боялися танцювати. А ми — боялись навіть моргнути.

І от вона зайшла.

Ірина. З паралельного класу. Дівчина, яка знала, як тримати пенал, щоб усі думали, що вона читає книжку. У неї були очі, які робили тебе на дві секунди кращим. І усмішка — як у телевізорі, коли встигаєш на мультик.

Вона зайшла — і світ зупинився.

— Ти бачив? — прошепотів Васька.

— Бачив…

— Це твій шанс.

— Що?

— Ти ж казав, що вона тобі подобається.

— Я ще казав, що хочу полетіти на Місяць.

— Але ж це ближче.

Я стояв, як пеньок. Але потім дід включив повільну музику. І щось у мені зламалось. Я вийшов з тіні. Підійшов до Ірини. Серце билося, як барабан у Маршалів.

— Ти… хочеш танцювати?

Вона глянула на мене. Усміхнулась. І кивнула.

Ми вийшли в центр залу. Навколо — темрява, світло блимало. І ми почали танцювати. Мовчки. Як два світи, що з’єднались. Я не знав, куди класти руки. Вона — теж. Але в той момент ми просто пливли під музику.

Це тривало 15 хвилин. Пісня скінчилась. Дідусь випадково перемотав касету, і вона знову почалась. Ми не зупинились. Танцювали далі. Потім — ще. Всі дивились. Але нам було байдуже.

Аж поки не прийшла її подруга і не сказала: “Ір, ходімо, я не можу дивитись, як ти з ним отако танцюєш.” Ірина подивилась на мене. Усміхнулась. І пішла.

Все.

15 хвилин.

Потім була ще музика, ще танці, ще люди. Але мене вже не було. Я сів на підвіконня і мовчки дивився, як на дворі падає сніг. Васька підійшов, сів поруч.

— Ну, як?

— Не знаю.

— Це було круто.

— Було.

Він простягнув мені половинку батона.

— Тримай. Для балансу.

Я з’їв. І стало легше.

Після того ми ще бачили Ірину. Вона усміхалась мені в коридорі. Але більше ми не говорили. І не танцювали.

Пройшли роки. Але іноді, коли чую ту пісню — серце стрибає. І я знову на тій дискотеці. І знову вірю, що 15 хвилин — це теж життя.