29. НЛО НАД КУРНИКОМ

У нашому селі бачили все. Як баба Галя ганялась за гусаком у халаті з ковбасою, як дід Степан збудував трактор із двох велосипедів і однієї бочки, як кіт Тишко впав у квашені огірки, а потім два дні шипів на всіх. Але навіть за всі роки, навіть з усіма нашими пригодами — такого, як побачили ми тоді, не бачив ніхто.

Це сталося в серпні. Стояла та сама тепла ніч, коли все ніби завмирає: світились зорі, співали цвіркуни, десь хропів дядько Гриша. Ми з Ваською сиділи біля погреба й їли груші, бо знали, що на ранок баба Настя їх зірве й закрутить. Поруч муркотів Тишко, десь у кущах шаруділа коза Галка.

— А давай порахуємо зірки, — сказав Васька.

— Давай. Раз, два, три... О, дивись!

— Де?

— Та он!

Над курником щось зависло. Справді. Щось кругле, мерехтливе, з синім світлом, що пульсувало. Це не було схоже ні на ліхтар, ні на фару, ні на стару антену дядька Славка. Воно висіло в повітрі, тихо гуділо і... рухалось.

— Це... це ж… — затнувся я.

— НЛО? — Васька прошепотів, як у кіно.

— Тільки не кажи, що ми перші побачили прибульців… над курником?

Ми стояли мов вкопані. Навіть Тишко витяг шию і тихо “мявкнув”, ніби питаючи: “Ви серйозно?!”

— Що воно там робить?

— Може, курей краде? У них же яйця — це делікатес у космосі!

— А якщо це зондаж? А якщо вони викрадають мізки?

— То нам нічого не грозить, — сухо сказав Васька.

Світло мигнуло, потім ще раз. Потім змінило колір. І кури — як почали верещати! Весь курник затрусився, кури носились по колу, як на мітингу без організатора. Один півень ударився в стіну, другий застрибнув на сідало, третій... третій просто впав.

— Біжимо!

Ми не побігли — ми полетіли. За нами летів Тишко, попереду нас — паніка.

Баба Настя вибігла на поріг у хустці і з черпаком.

— Що ви знову там курям зробили?!

— Ми нічого! Там... НЛО! Над курником!

— Що?

— Світиться! Літає! Курей з розуму звело!

— Це ви їм щось підсипали?

— Та ні! Слово Васьки!

— Це не аргумент.

Ми витягли її надвір. І от — воно все ще там. Сині кружки, блимає, крутиться, зависло на рівні верхівки курника. І... опускається.

— Ну, — буркнула баба, — якщо воно хоч пальця до моєї курки — я його лопатою.

Ми мовчали. В повітрі — тиша і дивний запах, схожий на озон і смажений хліб.

— Воно сідає...

— Воно...

І тут — клац. Світло згасло. Об'єкт зник.

Просто зник. Без шуму, без ефектів. Кури затихли. Ми стояли.

— Все. Може йти спати, — сказала баба. — Я таке вже бачила. 1986-й. Тоді ще й гусей втягло.

Наступного ранку курник виглядав як після дискотеки. Перо — скрізь. Один півень кульгав. Але всі були живі. І, що цікаво — одна з курей знесла яйце. Чорне. Як вугілля. І трохи блискуче.

Ми показали його дядькові Левку.

— Це або новий вид, або вам точно привіт із Марсу.

Ми сховали його в банку. Поставили в комору. Через тиждень воно тріснуло — і нічого там не було. Тільки запах металу. І тиша.

Ми більше не бачили світла. Але кури ще довго косо дивились на небо. І ми також.

Іноді, коли дивлюсь вгору, мені здається, що хтось там стежить. Не зло, не добро. Просто — хтось. І, можливо, курка Глаша була першою посланницею з села, що перетнула межу атмосферної кулі.

Або просто... ми тоді не виспались.