27. ЯК МИ НАМАГАЛИСЯ ЗІБРАТИ ФУТБОЛЬНУ КОМАНДУ З ІНДИКІВ

Усе почалося в червні, коли спека ще не була така, щоб плавити гумові чоботи, але вже достатня, аби ми з Ваською сиділи під кущем смородини і сумували. Було літо, були канікули, а от справжніх пригод — катма. Дядько Гриша на городі не рився, трактор не заводився, баба Настя на базар не їхала, а навіть кіт Тишко спав мордою в тарілці. Все в селі було якось… надто спокійно.

Васька глянув у небо, зробив вигляд, що щось обчислює, і сказав: “Ми давно не грали у футбол”. Я кивнув. Ідея була прекрасна. Але в нас була одна проблема — команда. Більшість хлопців роз'їхалась, Петрик із сусідньої хати зламав ногу, підставивши її під візок із поросям, Сашко влаштувався підробляти на пилорамі, а решта просто сиділа вдома й грала в “тетріс” на китайських телефонах. Ми з Ваською залишились удвох. А двоє — не команда.

Ми пішли до дядька Левка — колишнього футбольного голкіпера місцевої збірної “Плуг”, а нині — власника найбільшого індичого поголів’я в селі. Саме він, коли ще мав волосся, одного разу на полі відбив м’яч обличчям, втратив три зуби і сказав: “Зате м’яч не влетів!” — після чого став легендою. Ми застали його за ремонтом вольєра.

— Дядьку Левко, — сказав Васька, — нам потрібна команда. Для футболу. Бо нас тільки двоє, а це вже навіть не теніс.

— Ви що, хочете зі мною грати? — хмикнув він.

— Ми хочемо, щоб ваші індики грали.

Він мовчав довго. Настільки довго, що ми подумали — або в нього стався мікроінсульт, або він серйозно обмірковує. І дійсно — він обмірковував.

— Ідея… химерна, — нарешті сказав він. — Але якби вони навчилися хоч би не тікати при вигляді м’яча — я б уже пишався.

Ми знали, що це — “так”. Уперте, обережне, але “так”. І того ж дня розпочалась підготовка до великої футбольної трансформації індиків.

Спершу ми обрали склад. Всього у дядька було одинадцять індиків. Одного одразу списали — він був старий, косив оком і нісся, як паровоз, просто у стіну. Інші десять — стали основою команди. Ми роздали їм імена. Найбільший — став Воротар. Двоє бистріших — нападники. Один із плямою на дзьобі — Капітан. Були ще просто Крикливий, Пухнастий, Одинокий, Що Вічно Губиться, Раптовий і той, що кусався навіть за відро.

Першим тренуванням було “звикання до м’яча”. Ми поклали футбольний м’яч у вольєр. Індички підходили, нюхали, дзьобали і тікали. Один накричав на нього, інший намагався з ним спаруватись. Воротар стрибнув на нього зверху і виконав щось схоже на прийом “удар дзьобом із переворотом”.

Наступного дня ми вийшли на поле — старий город, який заріс бур’янами, але мав умовні ворота з двох відер. Індички вишикувались. Ми гнали їх паличками, погрожували шматком моркви, і навіть співали гімн, щоб створити атмосферу. М’яч викотився на центр.

Індик перший вдарив. Інший побіг. Третій налякався і ліг. Воротар захопився своїм відображенням у калюжі й не помітив, як м’яч пройшов повз нього.

Ми грали щодня. Індики звикли. Вони навіть почали реагувати на свисток. Правда, на кожен свисток — падали. Але це вже щось. Дядько Левко виносив лавочку, сідав, зітхав, і казав: “Колись я був воротарем, а тепер — наставник птахів.” Але в голосі його була гордість.

Ми вирішили влаштувати матч. Справжній. Відкритий. Глядачів набрали з бабусь, які прийшли, бо думали, що буде базар. Декілька дядьків підсіли на колоди з пляшками “лимонаду”, а один навіть приніс дудку.

На полі з'явилась команда “Індичка Юнайтед”. Проти них вийшли ми — “Сусідський Альянс”, бо ми вдягли майки чужих футбольних клубів і намагались виглядати серйозно.

Матч почався.

Індик Капітан штовхнув м’яч. Він покотився… у кущ. Індик Воротар втратив координацію і впав. Крикливий виконував дивні ритуальні танці. Раптовий зник з поля і з’явився аж біля колодязя. Одинокий сидів і дивився в небо.

Але на диво, м’яч якось потрапив у ворота. І баба Галя закричала: “Оце футбол! Я ще з часів Київського “Динамо” такого не бачила!”

Другий тайм ми вже не грали — індики втомились і заснули прямо на полі.

Але глядачам сподобалось. Хтось навіть приніс їм зерно.

Ми були щасливі. І хоч індики так і не зрозуміли, що вони “команда”, ми відчули себе тренерами, менеджерами, фанатами і навіть маскотами. І головне — у нас було літо, м’яч, фантазія і птахи, які хоч і не знали правил, але бігали, крили, клювали й вірили в нас.

І коли ми з Ваською ввечері сиділи під грушами і дивились, як дядько Левко чеше одному індикові за шиєю і каже: “Ну, Раптовий, ти сьогодні як Мессі, тільки в пір’ї”, — ми знали, що це найкраща футбольна команда, яку коли-небудь бачив Петрівський край.