26. МІЙ ПЕРШИЙ САМОГОН (І ОСТАННІЙ)

Я ніколи не планував ставати винокуром. Мене більше цікавили риболовля, млинці й телебачення. Але є в житті моменти, коли доля кладе тобі на плечі… алюмінієву бочку, рецепти з 1952 року і літрову банку амбіцій.

Це була історія про те, як я вирішив зварити самогон. І як швидко життя мені пояснило, що варити треба борщ, а не самогонку.

Дід Павло, царство йому небесне (бо земне йому давно набридло), був не просто людина, а живий дистилятор на двох ногах. В нього не було вусів, але було щось краще — самогонний апарат, зроблений із пральної машини, радіатора від “Москвича” і ще якоїсь шляпи з “Сільпо”.

Я з дитинства бачив, як у сараї щось булькотіло, як дід розливав рідину по банках, нюхав, плювався і казав:

— Піде. Або в самогон, або в бензобак.

Дід пішов з життя гідно: на дев’яносто п’ятому році, сидячи під грушею з кухлем “Львівське 1715”, який, між іншим, був наповнений зовсім не пивом. Після себе залишив годинник, медаль “За трудову відвагу” і записник, який він ховав у шкарпетці. Записник, як виявилось, — алкогольна енциклопедія на 46 сторінок.

І от, через кілька років після діда, мені той записник випав. Я був тоді юний, дурний, з високою самооцінкою і низьким тиском — і я вирішив: “Я зварю!”

План був простий: знайти апарат (успадкований, розібраний), зібрати знову, дістати інгредієнти, поставити бражку, не викликати підозри баби Насті й обов’язково вижити.

Все, що я знав — це що потрібна брага, вогонь, і віра в те, що ти хімік, а не фельдшер у приймальному відділенні.

З апаратом допоміг Васька. Точніше, його двоюрідний брат Тьомчик, який колись “ставив” в гаражі, поки не підпалив гумовий килимок.

— Головне — не поспішай, — сказав Тьомчик. — І не нюхай одразу. Бо або очі вилазять, або пам’ять відключається.

Я слухав. Але недовго.

Для початку я зібрав яблука (зі старого саду), трохи цукру (з комори), дріжджі (взяв “Львівські сухі”, бо були на знижці), воду з колодязя №3 (бо з №7 більше не беру — страх), і... емальоване відро, яке колись служило для маринування буряків.

Запах у хаті став таким, ніби хтось намагався зробити компот із тухлої моркви. Баба Настя втратила нюх у 1993-му після перегляду серіалу “Рабиня Ізаура”, тому нічого не запідозрила. Але пес Рекс почав скиглити й тікати в хлів. Це вже був дзвіночок.

Через три дні брага була готова. Точніше — вона мене розбудила вночі. Відро почало булькати, кришка підстрибувала, в повітрі стояла напруга. Я зрозумів, що настав час.

Це було недільного ранку. Баба пішла до церкви. Я залишив вдома Ваську на підстраховку і почав збирати апарат.

Кришка — з діркою для трубки. Трубка — через банку з водою. Вогонь — під каструлею. Я запалив пальник. І почав варити… невідоме.

Перші 20 хвилин було тихо. Я навіть заварив чай. Але потім — бахнуло!

Не вибух, а такий гучний хлопок, що кіт Тишко від страху заліз у шафу, а я впустив чашку. Відро задиміло. Пара пішла вгору. І запах… Ні, не спирту — якогось пекла, змішаного з шампунем і зіпсованим квасом.

— Васька, принеси воду! — кричав я, — воно оживає!

Але Васька вже знімав все на відео. І сміявся.

У цей момент — відкрилися двері. І на порозі — баба Настя. У святковому фартусі, з хрестиком і очима, які одразу виявили в мені диявола.

— ТИ ЩО ТВОРИШ, ДИТИНО НЕПУТЯЩА?!

— Я… науку… дідову…

— ДІД МІГ! А ТИ — ЛЕДЬ НЕ ПІДПАЛИВ САРАЙ!!!

Баба схопила вогнегасник. Погасила апарат. Потім мене. Потім Ваську. Потім знову апарат — на всяк випадок.

Суд і вирок

Увечері відбулося засідання “сільської ради на кухні”.

— Як ти міг? — баба нервово струшувала серветку. — Самогон? У хаті? Без хреста?

— Я хотів… продовжити традицію.

— Традицію — це борщ у неділю! А не перегонку в піжамі!

Я визнав провину. Навіть знизив очі.

— То що будемо з тим робити? — спитав Васька, облизуючи пальці після пиріжків.

— Заллємо в каністру, — сказала баба, — і віддамо дяді Гриші. Хай трактор чистить.

— А зі мною?

— А ти будеш мити підлогу. І писати: “Я не самогонщик” — сто разів. В зошиті. Чорнилом.

Висновки:

Я більше ніколи не ставив бражку. Запах тієї ночі мені сниться. Іноді. Як кошмар.
Відро — баба викинула. А на його місці тепер квіти.
Васька іноді натякає: "А може, вдруге спробуємо?"
Але я знаю: перший самогон — останній. Якщо в тебе совість. І баба з вогнегасником.