25. БИТВА ЗА КАБАЧКИ НА РИНКУ

У кожному селі є баба, яка тримає всю торгівлю на собі. В Петрівцях це була баба Настя. Вона не просто продавала. Вона — будувала кабачкову імперію.

Щороку, коли земля встигала достатньо напитись дощем, сонце — нагріти спини, а комарі — добряче обкусати ноги, баба Настя починала висадку кабачків. Не садила — саме висаджувала, як десант. Рівними рядами, під мантру “ще одна грядка — ще одна пенсія”.

Кабачки в неї виростали розміром з немовля, але важчі і менш галасливі. Вона знала з ними спільну мову: говорила з ними вголос, підгортала, підспівувала, поливала настоями кропиви й лайки на погоду. А головне — вона їх обожнювала.

І от коли настав серпень, настав сезон великих зборів.

— Миколко, збирай мішки. Ваську — з печі, нехай розімнеться. Сьогодні ми йдемо на ринок. І не просто — воювати!

— З ким?

— З тими, хто за 5 гривень продає гниль, а називає “органічне”.

Ми знали, що битва буде нелегка. Бо на районному ринку збирались усі баби з округи — зі своїми помідорами, перцем, яйцями, які “вже завтра мали б вилупитись”, і, звісно, кабачками.

Іншими словами — це була війна за квадратний метр і гривню покупця.

Ринок. 5:40 ранку. День перший.

— Швидше, поки вони не розставились! — бурчала баба Настя, тягнучи візок, який скрипів так, ніби просив про милосердя.

Вже на вході стояла тьотя Маня з Бобровиці. Вона відома тим, що:

1. Ніколи не усміхається.
    
2. Продає з відром, яке постійно хитається.
    
3. Має кабачки, що пахнуть бензином — бо “грядка коло гаража”.
    

Баба Настя промовила крізь зуби:

— Широко встала, як партійна лінія. Думає, всі її бояться.

Поруч — баба Гафія. Головний конкурент. Вона вже виклала свій товар рівненькими пірамідами і сиділа, мов сфінкс, у лляному капелюсі, що мав форму каструлі.

— Глянь на ті піраміди! Кабачки з геометрією. Вона ж їх сама виклала, як задачку з підручника.

— Іди, — наказала баба Настя Васьці. — Поруш їй симетрію. Випадково.

Ми зайняли місце навпроти. І одразу почалась кабачкова дипломатія.

— Що по скільки, Настю?

— Кабачок — шість. Плотний, свіжий, не тьопаний.

— А Гафія каже — п’ять.

— Вона ще й картоплю продає, яку сама з супу витягла!

Кабачки розкладались, мов боєприпаси. Поруч — табличка: "ПЕРЕВІРЕНО — НЕ КУСАЮТЬСЯ". Люди сміялись, підходили, торгувались. Але ми тримали фронт.

І тут почалось найстрашніше — шпигунство.

— Миколко, — прошепотіла баба. — Он той дід із капелюхом — Гафіїн. Він слухає, що ми кажемо. І потім передає.

— Як?

— Через кашель. Дивись: один — значить “подешевшали”, два — “новий покупець”.

— Це вже секта якась…

— Це ринок. Тут або ти, або тебе!

Ринок. 9:15 ранку. День другий.

Ніч перед тим баба Настя не спала. Вона сиділа на кухні з нотатником.

— Новий план. Розкладемо кабачки у формі серця. Додамо напис: “Смакуй з любов’ю”. І роздавай листівки.

— Які листівки?

— З рецептом кабачкових оладок. Хто купить — той ще й бонус отримає.

— Це вже маркетинг!

— Це вже партизанка.

Того дня ми зібрали натовп. Люди підходили, брали листівки, фоткалися, баба Настя навіть потрапила в Instagram якоїсь приїжджої з Києва. Підпис був: “Наймодніша бабуся літа”.

Гафія не витримала. І запустила контратаку: вийшла з мегафоном.

— КАБАЧКИ! ДОМАШНІ! ПОЛИВАЛИСЬ СЛЬОЗАМИ!

— Ще й з перцем! — кричав хтось із її штабу.

Ми відповідали: співали пісню. Зімпровізовану.
“Кабачки-кабачечки, як у Насті в грядочці. В кого взяв — не пожалкував!”

Люди аплодували.

Ринок. 13:00. Кульмінація.

Надворі спека. Кабачки паряться, як у сауні. Торгівля йде, але повільно. І тут прибуває новий гравець — тьотя Люся з Козельця. З’явилась як привид: на ровері, з торбою і 15 кабачками розміром з диню.

— Вони в неї мутанти! — шепотіла баба. — Я таких не вирощую принципово!

Люся сіла просто між нами й Гафією, витягла табличку:

“КАБАЧКИ. ГІГАНТИ. НА ОЛАДКИ І ОБОРОНУ.”

Натовп потягнувся.

Баба Настя мовчки встала. Витягла з торби один особливий кабачок. Найкращий.

— Це Василь. Я його не продавала. Але час. Виставляємо.

Поклала на середину. Він дійсно був особливий — зелено-жовтий, з плямою у формі серця. Люди підійшли. Почали питати.

— Це мій останній, — сказала баба. — Вирощений під музику.

— Під яку?

— Під “Розпрягайте, хлопці, коней”. Щодня. На світанку.

І хтось купив. За десять гривень. Просто — за історію.

Вечір. Підсумки.

Повертаючись додому, ми мовчали. У візку — залишилось лише два кабачки.
Баба Настя зняла фартух і сказала:

— Ми втримались.

— Хто переміг? — спитав я.

— Не знаю. Але точно не Люся з мутантами.

— Настю, а якби завтра?

— Завтра буде гарбуз. Там інша війна.