24. ТАЄМНИЦЯ КОЛОДЯЗЯ №7

У Петрівцях було сім колодязів, і з-поміж них усіх сьомий був найменш популярний, але найбільше обговорюваний. Його боялися. Його обходили. Його називали "таким, що слухає". Навіть баба Настя, яка за життя давала ляпаса чортові, якщо той занадто близько підходив до груші, — і та не підходила до нього ближче, ніж на десять кроків.

Колодязь №7 стояв самотньо за городами, біля старої розваленої хати, яку давно ніхто не пам’ятав по імені. Всі знали тільки одне: там колись щось сталося. Але що саме — вже стерлось із сільської пам’яті, залишивши тільки насторожене “ой, не ходи туди”.

Кожна весна приносила з собою нові легенди. Що там зник дід Пантелей, коли пішов поливати моркву. Що там бабу Галю вкусив змій, а вона думала — то огірок. Що вночі з нього чути “булькання, як від котлет у сковорідці”. Найсмішніше — навіть не всі знали, де він саме. Просто… “там, за кущами, де пси не гавкають”.

І ми з Ваською, природно, захотіли — дізнатися правду.

Почалося все з дощу. Не простого дощу, а зливи, яка змила фарбу з нової огорожі дядька Гриші й знесла половину урожаю квасолі. Коли після бурі ми пішли дивитися, як розмило яри, то помітили, що до колодязя веде свіжа стежка. Хтось ходив. Не просто так.

— Думаєш, хтось ходить туди ночами? — прошепотів Васька.

— А ти не чув? Зіна з третьої вулиці казала, що бачила світло біля нього.

— Та Зіна ще й казала, що бачила інопланетянина в автобусі.

— Але тут — реально сліди.

Ми вирішили — дослідити.

План був простий: вдень — розвідка, вночі — спостереження. Взяли все необхідне: ліхтарик, мотузку, компас, дві баночки “Верещака-баланс” (на випадок падіння цукру), і шматок сала на щастя.

Колодязь виглядав… звичайно. Але якось не так. Він був старий, але не розвалений. Камінь оббитий мохом, кришка — металева, ще радянська, з характерним рипом, який змушував нервувати навіть дерев'яних гномів у саду.

Ми відкрили — і побачили дно.

— Там… немає води?

— Це ж колодязь! Може, висох?

— А може, там щось інше?

На дні — виявилась решітка. Наче кришка. І далі — темрява.

І тут ми почули:
“тук… тук… тук…”

Не вітер. Не вода. А звук. Ритмічний. Мовби хтось там унизу щось стукав.

— Ти це чув? — Васька аж зціпив зуби.

— Я не просто чув. Я це… відчув.

Наступного дня ми розповіли бабі Насті. І вона, замість сварки, мовчки подивилась у вікно. А потім сказала:

— Його відкривати не можна.

— Але ж…

— Там колись… ховали не воду. А тишу.

— Що?

— Іноді краще не знати. Але якщо вже дізнались — бережіться. Бо той, хто туди дивиться, не завжди повертається з тим, що мав.

Ми мовчали. Бо баба такого не вигадувала.

Наступної ночі ми вирішили — все. Йдемо до кінця.
Опустились. Обережно. Мотузка тягнулась, руки тремтіли. Ліхтарик світив криво. В повітрі — запах вогкості і чогось… металевого.

Внизу — була ще одна кришка. Але вже з дверцятами. Металева, з замком. Я натиснув. Вона легко піддалась. І ми потрапили в тунель.

Кам’яна підлога, стіни — оббиті деревом. Ліхтарик ловив відблиски якихось візерунків — схожих на старовинні знаки. Ходи тягнулись в обидва боки, але один вів униз.

Ми йшли. Довго. Навколо — ні душі. І лише наші кроки й подихи. І ті самі три удари:

тук… тук… тук…

І ось ми дійшли до великої кімнати. Порожня. Лише в центрі — кам’яна чаша, а поруч — стара табличка. Ми зняли пил і прочитали:

“Хто торкнеться — принесе. Хто принесе — втратить. Хто втратить — почує.”

Ми нічого не зрозуміли. Але в той момент почули, як щось за нашими спинами подряпало камінь.

Ми розвернулись — нікого. Але на підлозі — відбитки копит. Маленькі, як у кози.

Ми вибігли, як ошпарені. Повернулись у двір, пішли до хати — і побачили, що коза Галка лежить під грушею і дивиться на нас… якось по-іншому. По-людськи.

— Вона знає, — сказав Васька.

— Вона щось бачила.

— Або… щось у ній сидить!

На ранок зникло відро води з кухні. І на ганку хтось написав пальцем у пилюці:
"не розповідай."

Ми мовчали. Тиждень. Два. Але нічого не відбувалось. Все поверталось у норму.

Аж поки ми не помітили, що люди стали шепотітись біля колодязя. Пішов слух, що з нього знову тече вода. Але... вона не мокра, а... як ртуть.

Баба Настя підійшла до нас і сказала:

— Ви щось порушили. І те, що ви чули — не стукіт. То було… пам’ять.

Ми хотіли сказати, що все гаразд. Але тоді заговорила Галка.
Справжнім людським голосом.

Про те, що було далі — краще мовчати. Бо є речі, які краще не знати.
Колодязь №7 знову закрили. Ми забили його дошками, обклали цеглою, засипали глиною. Галка більше не говорила. Але завжди, проходячи повз нього, зупинялась.

А баба Настя казала:

— Дивились — то тепер носіть.

І ми носимо.
Спогади. Страх. І те, що не кожна темрява — порожня.