23. ДІДУСЯ АРЕШТУВАЛИ… ЗНОВУ

У Петрівцях дід Павло мав особливий статус. Його поважали, його трохи боялись, а дехто — просто віддавав йому пляшку заздалегідь, «щоб не сперечатись». Він був не просто старший — він був локальна сила природи, як грім або злива. Але найбільше його слави приносили… арешти.

Так, саме арешти. Бо дід Павло — це єдина людина, яка не служила в міліції, але регулярно потрапляла до відділку. І не через злочини, а через… ну, життя. Іноді — через прикру випадковість. Іноді — через бабу Настю. Але найчастіше — через себе самого.

Усе почалося ще з радянських часів, коли дід вперше переплутав чергу в магазині з мітингом. Вийшов на ящик з під помідорів, виголосив щось про ковбасу і “свободу гусей” — і вже через годину пив чай у відділку з молодим майором.

Але історія, яку я розповім зараз, трапилась не так давно. І це була його п’ята офіційна поїздка до дільничного за останнє десятиліття. І, чесно кажучи, нас це вже не шокувало.

Все почалось із того, що дід вирішив боротися з несправедливістю. А конкретно — з ліхтарем біля клубу, який вкотре не світив. Дід, як активний пенсіонер і самопроголошений “представник народного контролю”, вирішив, що якщо влада не хоче — він сам усе вирішить.

Тому о третій ночі, у капелюсі, фуфайці і з драбиною, дід Павло пішов лагодити ліхтар.

— Суспільству треба світло! — говорив він. — І краще, щоб із мого боку вулиці!

Свідки кажуть, що спершу все йшло добре. Дід виліз, покрутив щось, вилаяв радянську промисловість, плюнув через плече. Але коли він почав стукати по ліхтарю дерев’яною палицею — хтось викликав поліцію.

— Приїхали, — коротко сказав Васька, коли ми побачили мигалки.

Діда забрали в тапках і з викруткою в зубах. При цьому він кричав:

— Я не злочинець! Я — електроентузіаст!

Бабуся зранку дізналась останньою.

— Знову?! — буркнула вона, заварюючи чай. — Та я вже не здивуюсь, якщо його в паспорті зареєструють, як “тимчасово проживає між хатою й дільницею”.

Ми з Ваською поїхали в райцентр. Діда ми знайшли у знайомому кутку — сидів, пив чай і читав газету «Радянська Україна» за 1984 рік.

— Що сказав слідчий? — спитав я.

— Що “старе — не значить безпечне”.

— Тебе ж могли посадити!

— А ліхтар вже світить?

— Світить…

— От і все.

Цього разу його відпустили за годину. Дядько-черговий вже давно не оформлював на нього протоколи — просто давав печиво і пропонував “менше лізти в інфраструктуру”.

Увечері дід повернувся додому як герой.

— Що, хуліган? — зустріла його баба Настя.

— Активіст! — відповів він. — І світло є!

— А якби тебе не відпустили?

— То я б там порядок навів. Вони ж навіть цукру в чай не дають.

І знаєш, що найкумедніше? Через два дні приїхав чоловік з міської ради і офіційно подякував дідові за активну громадянську позицію. Вручив грамоту, ручку і лампочку “на пам’ять”.

— Що, тепер знову герой? — буркнула баба Настя.

— Герой-електрик, — гордо сказав дід.

І хоча всі вже звикли, що дід час від часу “зникає у службових справах”, ми знали: він не бешкетник. Він — людина з місією. А місія його — забезпечити світло, справедливість і трошки сміху в кожен двір.