22. ЯК Я СТАВ МІСЦЕВИМ ЕКСТРАСЕНСОМ

У кожному селі є свої герої. В когось — трактористи з прямими руками, в когось — доярки з характером, а в Петрівцях з’явився… екстрасенс. І, на моє власне здивування, ним став я.

Звісно, я не мав ні кулі, ні диплома, ні чаклунської бороди. Мав тільки хорошу уяву, книжку “Таємниці третього ока”, яку я знайшов на горищі клубу між старими афішами та мухоловками, і неймовірну дурість, щоб взяти й повірити, що все — можливо.

Все почалось із звичайного дня, коли в селі було настільки нудно, що навіть пес Рекс підходив до кожного й просив, аби йому кинули палицю — хоча сам мав дві. Я сидів на ганку, листав знайдену книжку і читав про “канали енергії”, “передбачення за формою капусти” і “активацію сили думки через носок”. Це все звучало як фантастика, але щось в мені казало: а чому б і ні?

Першим “клієнтом” став Васька. Я сказав йому, що відчуваю навколо нього якусь енергію.

— Ти знову нюхав дим, коли палили сміття? — запитав він.

— Ні. Я відчуваю, що… сьогодні ти впадеш.

І він впав. Через пень. Сам. Але — я ж попереджав.

Це вразило його більше, ніж навіть те, як він колись випадково поцілив у вікно дідового трактора й не отримав наганяй — бо дід був у відпустці.

Потім була баба Настя. Я сказав їй:

— Сьогодні хтось принесе вам новину.

І вона дійсно її отримала. Правда, то був рахунок з магазину, але я ж не казав, що то буде хороша новина.

Почалися чутки. Сусідка Галя почала косо дивитись, дядя Гриша при зустрічі хреститись, а кіт Тишко… ну, він і так на мене сичав. Але тепер із підтекстом.

Я створив собі "офіс" — стару комору, де поставив табуретку, скатертину й банку з квашеними яблуками (для антуражу). На дверях написав:
"Екстрасенс. Бачу все. Особливо в селі."

І люди пішли. Хтось — заради сміху, хтось — з надією, а хтось — просто бо було цікаво, чи справді я “щось там відчуваю”.

Я казав їм, що відчуваю "вплив Марса на огірки", що "кіт передав мені віщі сни", і навіть одного разу розшифрував знак, який, насправді, залишила коза Галка, коли гризла паркан. Люди вірили. Або робили вигляд.

Одного дня прийшла тьотя Люба. Вона була серйозна, вдова, з холодним поглядом, що міг заморозити навіть борщ.

— Передбач мені, — сказала вона.

— Ви будете скоро... їхати. І щось знайдете.

Через два дні її викликали в райцентр. І вона там знайшла 20 гривень біля автобусної зупинки.

— А ти таки шариш, хлопче, — сказала вона. — Може, ти той… індіго?

— Індіго чи ні, а з мене вже сміялись менше.

Я навіть почав записувати “пророцтва” в зошит. Одне з них звучало так: “У понеділок дощ, у вівторок картопля, а в середу — вітання з минулого.” І коли в середу приїхав дядя Льоня, якого не бачили 10 років — всі ахнули.

Після цього мене запросили до клубу провести “сеанс”. Я взяв чайник, з якого йшов пар, обмотався пледом і почав розповідати про “енергію села”.

Аж поки не прийшла реальність.

Одного вечора до “офісу” увірвалася баба Настя.

— Миколко! Ти шо, шарлатан?! Люди вірять, що ти їм долю вказуєш, а ти — з книжки і з лопуха!

— Але ж працює…

— Поки не набридне. А потім скажуть, що ти наврочив. А тоді — бігай!

Я зрозумів. Треба зупинитись, поки все йде в плюс.

Останнє “пророцтво” я записав на паркані:
“Хто не бачить майбутнє — хай садить моркву. Вона завжди в землю тягне.”

Так я завершив свою кар'єру. Без диплома, без погонів, але з досвідом.

І хоча зараз я вже не “бачу” — десь у мені ще досі є віра, що іноді досить просто сказати людині те, що їй треба почути, і це вже — майже магія.