21. ГРІМ, БОЧКИ Й ЗНИКЛА БАБУСИНА ЗАКРУТКА

У селі Петрівці існувало священне правило: не чіпай бабусині закрутки без причини, і тим паче — без дозволу. Закрутки були не просто їжею, це була бабусина гордість, скарбниця, резервна валюта й медична страховка в одній банці. Особливо — бочка з огірками. Про неї говорили пошепки. Бо це була легендарна партія 2015 року, “на хроні з духом”.

І саме ці огірки одного дня... зникли.

Все почалось у ніч, коли по селу пройшла буря століття. Грім гримів так, що дід Павло перехрестився тричі, не знімаючи капелюха. Дощ бив по даху, мов барабани в руках дуже п’яного музиканта. А блискавки рвали небо, як коли баба Настя відкриває свій погреб.

У цю ніч усе було не так. Кішка не лягла на підвіконня — пішла в курник. Рекс зарився під дровітню. Курка Гертруда сіла не на яйця, а на стару газету. Навіть кіт Тишко не муркотів, а мовчки пив воду з під крана, мов готувався до чогось поганого.

А вранці — тиша. Надто тиха.

Я прокинувся від того, що баба Настя ходила по хаті в бойовому фартусі, з ложкою в руці і… з підозрою в очах. Це вже був не просто фартух — це була форма начальника слідчого управління по заготівлі огірків.

— Миколко… — сказала вона. — Що ти робив вночі?

— Спав. Під ковдрою. І з острахом.

— А в погребі?

— Теж?

— Бочка… зникла.

Я подумав, що бабуся жартує. Але коли ми спустились у погріб — там дійсно не було бочки. Велика дерев’яна бочка, на півтора центнера, з кришкою і рушником, що мав символічне вишивання «На зиму!». Зникла. Без сліду. Без натяку.

Баба Настя стала білою, як сметана. Потім червоною, як буряк. Потім зібралась і сказала:

— Це… крадіжка. Це — зрада.

Вона викликала сімейне розслідування. Зібрались усі: дід Павло, я, Васька, навіть дядя Гриша, який у принципі не ходив нікуди, крім магазину.

Версій було кілька:

1. Буря знесла бочку.
    
2. Хтось із села вкрав.
    
3. Бочка ожила і втекла.
    
4. Містичне зникнення. Втручання позаземного.
    

Я схилявся до четвертого варіанту. Бо як пояснити, що в погребі не лишилось навіть вологого сліду? А підлога — суха.

— То що ж це за бочка така була? — спитав Васька.

— Особлива, — сказала баба. — Там були огірки, які я солила ще з бабою Варкою. Там лежав зубчик часнику, який я знайшла під веселкою. А ще — лист з рецептом від дядька з Кагарлика, що вмів зцілювати простуду запахом.

Всі мовчали. Це була не просто втрата. Це був удар по серцю.

Наступні дні ми шукали. Обійшли подвір’я, город, перевірили підвал клубу, дах стайні, навіть запитали в поштарки Ніни, яка чула все, що робилось в радіусі кілометра. Ніхто нічого.

Потім були підозри.

— Це той малий Петрик! — казала баба. — Він минулого тижня нюхав огірок і сказав "ммм..."

— А може, кіт Тишко? — натякнув Васька. — Він щось мурчав і сичав на погріб.

— Ви що, в кота підозрюєте?! — я обурився.

— А хто, га?

Поки село сварилось і ділилось на «огіркоприбічників» та «огіркоскептиків», на п’ятий день після бурі сталася одна дивна річ. На сусідньому городі, за хатою покійної баби Шури, виявили бочку. Прямо посеред кукурудзи. Стояла собі, ціла, з рушником, але трохи… мокра.

— Це вона! — вигукнула баба. — МОЯ!!!

Як вона там опинилась? Буря? Злий жарт? Примари? Ніхто не знає. Але ми раділи, як на весіллі. Бабуся плакала, дід відкрив банку з помідорами “на честь повернення сестри-огірка”, а я довго стояв біля бочки й думав…

Може, вона й справді пішла? Може, їй набридло лежати в погребі?

Або — просто захотілось побачити світ.