20. КОЛИ МИ ЗАКРИЛИ ШКОЛУ НА КАРАНТИН… САМІ

У дитинстві головна мрія будь-якого школяра — не оцінка, не новий рюкзак і навіть не свобода... а карантин. Справжній, не фейковий, не “перерви на ремонт”, а той, коли вся школа зачиняється, і ти не йдеш на уроки, офіційно, під опіку держави і власного задоволення. Це була наша мета. І ми її досягли. Хоч і... не зовсім законно.

Все почалось восени. Вересень був спекотний, але вчителі — ще спекотніші. Домашки сипались, як дощ на Трійцю, уроки йшли без милосердя, а математика стала синонімом болю. Особливо з Галиною Степанівною — вчителькою, у якої було два хобі: арифметика і агресія.

— Васька, — сказав я одного ранку, — ми не витримаємо ще одного тижня. Нам потрібен… вихід.

— Або втеча.

— Або… карантин.

— Карантин?

— Ага. Офіційний. Повний. Щоб без школи.

— Але ж ніхто не хворіє…

— Зате ми можемо зробити вигляд, що хворіємо!

Так зародився план “Грип-операція”.

Ми підготувались. Спочатку зібрали команду: я, Васька, Санька-Картошка (прізвисько через любов до картоплі в будь-якому вигляді) і ще двоє братів-близнюків, які мали талант чхати голосно. Далі — інсценування.

У понеділок ми прийшли до школи з червоними носами, кашлем (штучним), тримаючи термометри, які підігріли в кишені. Один навіть приніс пляшку з паром, аби «подути на вчительку».

— Діти, ви що — всі хворі?! — запитала завуч Марія Іванівна.

— Тааааак… — протягнули ми хором, із легким завиванням.

— Від кого?

— Від кота. Він пчихав.

— Від ката?

— Ні, кота.

Марія Іванівна занепокоїлась. Бо як тільки зайшли до класу, ще десять дітей теж почали кашляти. Добровільно. Деякі навіть не знали чому, але підтримали. Поширення йшло як вірус, тільки емоційний.

Директорка зібрала термінову нараду. Вчителі шепотілися, медсестра вимірювала тиск всім підряд, включно з ганчіркою для дошки, яка лежала біля батареї.

Тим часом, у туалетах почалась паніка: хлопці тренувались падати в непритомність, дівчата — писали пости в зошитах "Спогади з останнього дня школи", а хтось уже продавав захисні пов’язки, вирізані зі старих футболок.

На третій день захворіло вже пів школи. Директорка не витримала.

— Ми закриваємось на тиждень! Карантин!

Ми не кричали “Ура!”. Ми мовчали. Але в очах палав вогонь перемоги.

Наступного дня село не впізнало нас. Ми не йшли до школи. Ми ходили гуляти, рибалити, лазити по горищах, дивитись фільми і спати до десятої ранку. То була свобода, то була перемога!

Та як і будь-яка перемога, вона мала наслідки.

У село приїхали з райвідділу. Епідеміологи. В білих халатах, з серйозними обличчями. Вони не знайшли жодної справжньої хворої дитини. Але знайшли… табель одного з братів, де було написано “не хочу математику, хочу вдома”. А ще хтось із нас залишив список “хто кого імітує”.

Все розкрилось.

— Ви що, самі придумали карантин?! — вигукнула директорка.

— Ми… трохи перебільшили.

— Ви ж розумієте, що це — саботаж?!

— Але він працював!

Покарання було суворе. Тиждень чергування в їдальні, плюс один суботник і зустріч з санстанцією. Але воно того варте. Бо про нас говорили ще два роки. І в кожному новому класі була легенда про “ті самі діти, що самі школу закрили”.

А головне — Галина Степанівна, після цього, ще пів року викладала в масці. Бо, як вона сказала:

"Я не довіряю вашим соплям. Навіть якщо їх вигадали."