19. КЛУБ, КІНО І ТРИ СМУГИ НА ЛОБІ

У селі Петрівці клуб був епіцентром культури, натхнення і всіх найгучніших ляпасів. Саме там проходили дискотеки, збори, голосування, покази кіно, новорічні ранки, вибори голови і, якщо пощастить, весілля та бійки водночас.

Клуб був старий. Побудований ще в ті часи, коли телевізор був чорнобілий, а мультики показували раз на місяць. Стіни пофарбовані у зелений колір невизначеного настрою, лава в фойє скрипіла так, ніби з нею сперечались, а на стелі висів вентилятор, що крутився лише тоді, коли хтось у селі святкував день народження сільського голови.

Але головне — кіно. Раз на тиждень приїжджав дядько в капелюсі, на мотоциклі з причепом, у якому лежав проектор, кінофільм, один білий екран і пачка сухариків для особистого користування. Він розкладав усе це в залі, запускав стрічку, яка завжди починалась із хвилин десяти тріску, змащеної тіні і «Технічної перерви».

Того вечора ми з Ваською чекали на кіно з особливим нетерпінням. Обіцяли бойовик, із машинами, поліцією, розборками і навіть сценою, де щось вибухає — ми вже готувались морально: взяли по подушці (на всякий випадок), трохи сухарів, і по три гривні — за білет і морозиво після перегляду.

— Сьогодні буде фільм, який змінить моє життя, — сказав Васька урочисто, сидячи на лавці перед клубом.

— І мій лоб, — відповів я, нічого ще не підозрюючи.

Черга була, як завжди, з пів села: баби в хустках, діти в футболках із мультиками, старші хлопці з запахом жуйки і понтів, і дядько Гриша, який завжди приходив, аби поспати в залі.

Ми зайняли місця в третьому ряду — ідеальне розташування: недалеко, але й не в самому пеклі. Світло згасло. Почалась магія. На екрані з’явились титри, почались переслідування, стрілянина, бійки. Люди ахкали, баби хрестились, діти сміялись. Я ж був зосереджений повністю. Ні ковтка, ні моргання — лише бойовик.

Але все зіпсувала… лава.

Точніше — момент, коли я, під час кульмінаційної сцени, нахилився за сухариком, якого впустив, і влетів головою в край дерев’яної спинки переднього ряду. Спинка була гостра, стара, з тріщиною — і, як виявилось, мала мстиву вдачу.

Глухий удар, крик, пауза. І кров.

Усе завмерло. Кіно крутилось далі. Але я сидів, притискаючи лоба рукою, а Васька дивився на мене так, ніби я щойно виконав трюк каскадера.

— Ти живий? — прошепотів він.

— Я… кіно вже не бачу.

— Бо в тебе на лобі — три смуги. Прямо як у БМВ.

Мене вивели на свіже повітря. До мене притулили вологий рушник. І дали дві цукерки "Кара-Кум" — баба Настя сказала, що то від шоку.

— Ну і що? — спитав дід Павло наступного дня. — Кіно подивився?

— Частково. Але дрифт головою по лавці вийшов дуже переконливо.

Сліди на лобі лишились надовго. Вони не боліли, але викликали багато питань у перехожих. Один раз баба Галя запитала:

— А що то в тебе за три дороги на лобі?

— То, бабо, я... думав сильно.

Мені довго забороняли сидіти в третьому ряду. І ще довше — нахилятись за сухариками. Але я був героєм. Бо з того часу кожне нове кіно починалось з фрази: “А пам’ятаєш, як Миколка влетів головою в лаву?”

І сміялись. Бо село пам’ятає не сцени з фільму, а ті моменти, коли хтось робив щось по-дурному, але щиро.