16. ЦАП ІТАЙОН: ЛЕГЕНДА ЦИФРОВОГО ВОЖДЯ

У кожному селі є істота, про яку ходять легенди. Вона може бути куркою, кабаном, а в Петрівцях нею був цап на ім’я Ітайон. Не тому, що він був лисий або читав газети, а тому, що він мав харизму вождя, ненависть до гаджетів і майже вміння говорити.

Ітайон належав дядькові Сашкові — тому самому, що мав трактор, три комори і бороду, в якій ховались два горобці. Цап жив у загорожі біля сараю, але фактично володів усім двором, включно з сусідським буряком. Він був білий, з рогами, як антени, бородою, як у біблійного пророка, і поглядом, який міг загнати людину на дерево.

Його поважали. Його боялись. Його… обминали.

Ніхто не знав, чому дядько Сашко назвав його саме так. Кажуть, що в день, коли він його привів на подвір’я, цап стрибнув на бочку, подивився у небо, і голосно крикнув, як на мітингу. Сусіди тоді ще жартували, що то “або Ілон Маск, або Че Гевара”, але ім’я лишилось.

Цап мав особливу нелюбов до дітей, особливо до мене і Васьки. Не було ще в селі двох дурніших, ніж ми, які б щодня намагались «потоваришувати» з Ітайоном. Ми носили йому хліб, моркву, навіть одного разу принесли календар з козами — на знак солідарності. Але цап щоразу реагував однаково: низький грізний мук, удар головою в паркан, і стрибок у наш бік.

Першим серйозно постраждав Васька. Він вирішив зробити фото для шкільної газети і заліз на паркан із телефоном діда. Фотографія вийшла шедевральна: цап на фоні літаючого Васьки. Потім той телефон ми шукали три дні в сіні.

Ітайон мав таку силу, що одного разу вибив двері в сараї лише тому, що там ховали від нього гарбузи. У відповідь на будь-який рух у його бік він йшов напролом. Якось, під час збору врожаю, він вирвався і з’їв бабин записник, де було написано, скільки банок закруток на зиму. Баба Настя тоді сказала:

— Це — саботаж. Ідеологічний удар по заготівлі.

У кожного в селі була історія про Ітайона. Комусь він перегородив дорогу біля магазину, поки не дали йому пачку печива. Комусь виніс калоші з двору. А одного разу навіть зламав карусель біля клубу — просто тому, що йому здалося, що вона сміється з нього.

Цап мав своє власне розуміння справедливості. Якщо ти проходив повз з буханкою хліба — ділись. Якщо ніс щось у відрі — покажи. Якщо йшов швидко — готуйся до погоні. Він не мав господаря — він мав партію. І та партія складалась з нього самого.

Найгучніша історія сталась у серпні, коли дід Павло, вирішивши показати, «хто тут хазяїн», вийшов до Ітайона з лозиною. На це цап відреагував, як справжній революціонер: зламав тин, збив діда з ніг, і прогнав його аж до магазину, де той заховався за морозильник. Наступного дня дід голосно читав цитати з «Маніфесту комуністичної партії», аби не дратувати вождя.

Та з роками цап почав старішати. Роги вже не сяяли, стрибки стали повільнішими, а очі втратили свій диктаторський блиск. Але навіть у старості він лишався небезпечним — бо пам’ять у нього була феноменальна. Він впізнавав усіх, хто колись сміявся з його бороди. І бив.

Коли він помер — село було в шоці. Баба Настя сказала:

— Такий уже був… ідіот, але харизматичний. У ньому був вайфай внутрішнього гніву і Bluetooth прямої дратівливості.

Дядько Сашко закопав Ітайона під грушею. Поставив камінь. А потім прикріпив до нього табличку з QR-кодом.
— Що це, дядьку?
— Біографія. Усе за сучасними стандартами. Тепер, як хтось підійде — хай сканує, читає й робить висновки.

А ми з Ваською одного разу вночі прийшли з крейдою і написали:
“ІТАЙОН ЖИВ. ІТАЙОН СКАНУЄ. ІТАЙОН У ФОРМАТІ PDF.”

І хоч пройшло вже кілька років, іноді, коли хтось у селі йде повз ту грушу з пакетом кавуна і телефоном у руці, а коти муркочуть занадто впевнено — здається, що десь з-під землі доноситься тихе, але виразне:

“Бееее.”