14. ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК БІЛЯ СКИРТИ СІНА

У житті кожного хлопця з села настає мить, коли він раптом розуміє, що дівчата — це не просто істоти, які бігають від жаб. Що вони пахнуть полуничним шампунем, сміються якось… не по-дитячому, і що заради однієї з них ти готовий викопати десять городів і ще трішечки.

У моєму випадку ця мить настала, коли в сусіднє село приїхала Марічка.

— Хто це? — спитав я, побачивши її біля магазину. Вона стояла в білій сукні з рюкзаком, а в руці тримала морозиво.

— Це племінниця тітки Валентини, — сказав Васька. — Приїхала на літо з міста. І ти, брате, влип.

— Влип?

— Подивись на себе: стоїш, пітнієш і дивишся, як на торт.

— Я просто цікавлюсь, хто тут новенький…

— Ага. І тому пускаєш слину.

— Це не слина. Це… липкий компот із серця.

— Та ти закохався!

І він мав рацію. Я думав про неї постійно: коли косив, коли їв, коли мив Рекса. А коли вона посміхнулась мені на дискотеці (де я, до речі, стояв біля колонки й тримав пластикову пляшку з "Байкалом"), я зрозумів — все. Пропав.

План дій був складний:

1. Випадково зустріти її біля скирти сіна.
    
2. Почати бесіду на глибоку тему (наприклад, як правильно садити буряк).
    
3. Випадково торкнутись її руки.
    
4. І якщо вона не втече — поцілунок.
    

— Це дурня, — сказав Васька, коли я поділився планом. — Тобі потрібно щось романтичне. Наприклад, пісня.

— Я не вмію співати.

— Тоді вірш.

— Я теж…

— Тоді... віддай їй свого вареника.

— Це вже надто.

План пішов у хід. Я підгледів, що Марічка щодня після обіду йде через город до пасіки. І саме біля скирти сіна вона зупиняється, щоб подивитись на ластівок.

— Оце мій шанс, — сказав я.

Я вдягнув найкращу сорочку (хоч вона була з плямою від борщу, але не видно зліва), облився дідовою одеколоном і взяв… гребінець.

— Для чого він тобі? — спитав Васька.

— Щоб здаватися доглянутим.

— Ти хоч з хати не смерди. Іди вже.

Я підійшов до скирти сіна. Вона вже була там. Стояла, мов картина. А в мене піт котився з усього, включно з п’ят.

— Привіт, — сказав я, голосом, схожим на перегрітий телевізор.

— Привіт, — усміхнулась вона.

— Ти любиш сіно?

— Що?

— Я маю на увазі… ластівок. Вони класні.

— Так, я часто тут стою.

— Я теж. Інколи. Ввечері. Вранці. Постійно.

— Миколко, ти дивний.

— Це… стиль такий.

І ми стояли. Дивились на ластівок. Серце билося, як стара м’ясорубка.

— Можна… тебе поцілувати? — випалив я.

Вона глянула на мене. Очі великі, як дві сливи.

— Можна, — відповіла вона.

І от — перше доторкнення губ. Солодке, смішне, трохи мокре, бо я хвилювався і хтось з нас не влучив спочатку. Але — справжнє.

— Ну, це було мило, — сказала вона і пішла далі.

А я стояв. Посміхався. І думав: «Життя — прекрасне».

Поки… не з’явилась баба Настя.

— Миколко! Ти що робиш біля сіна?!

— Дихаю… на природі…

— Ти шо, знову в сіні щось палиш?!

— Ні, бабо, я… кохаю.

— Господи. Тільки не це. Іди краще воду носи.

Але я йшов із гордо піднятою головою. Бо сьогодні я став іншим. Бо сьогодні, біля скирти сіна, я був справжнім чоловіком. На секунду. Але був.